Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Володимир Галактіонович Короленко

Володимир Галактіонович Короленко





Сторінка1/8
  1   2   3   4   5   6   7   8
Володимир Галактіонович Короленко

Сліпий музикант

Глава перша

I

Дитина народилася у багатій сім’ї Південно-західного краю, о глупій півночі. Молода мати лежала в глибокому забутті, проте, коли у кімнаті пролунав перший крик новонародженого, тихий та жалібний, вона заметалася із заплющеними очима у своїй постелі. Її губи шепотіли щось, і на блідому обличчі з м’якими, майже дитячими ще рисами з’явилася гримаса нетерплячого страждання, як у балуваної дитини, що зазнає незвичного горя.

Бабка схилилася вухом до її губ, які щось тихо шепотіли.

— Чого… Чого це він? — питала хвора ледь чутно.

Бабка не зрозуміла запитання. Дитина знову закричала. Обличчям хворої пробіг вираз гострого страждання, й із заплющених очей ковзнула велика сльоза.

— Чого, чого? — так само тихо шепотіли її губи.

Цього разу бабка зрозуміла запитання та спокійно відповіла:

— Ви питаєте, чого дитина плаче? Це завжди так буває, заспокойтеся.

Але мати не могла заспокоїтися. Вона здригалася кожного разу при новому крикові дитини і все повторювала із гнівним нетерпінням:

— Чого… так... так жахливо?

Бабка не чула у крику дитини нічого особливого та, бачачи, що мати говорить мовби у непевному забутті та, вірогідно, просто марить, залишила її й зайнялася дитиною.

Юна мати замовкла, і тільки час від часу якесь важке страждання, що не могло прорватися назовні рухом чи словами, вичавлювало з її очей великі сльози. Вони просочувалися крізь густі вії та тихо котилися блідими, як мармур, щоками.

Можливо, серце матері відчуло, що разом із новонародженою дитиною з’явилося на світ темне, невимовне горе, що нависло над колискою, аби супроводжувати нове життя до самої могили.

Можливо, утім, що це було й справжнє марення. Як би там не було, дитина народилася сліпою.

II

Спочатку ніхто цього не помітив. Хлопчик дивився тим тьмяним та невизначеним поглядом, яким дивляться до певного віку всі новонароджені діти. Дні йшли за днями, життя нової людини рахувалося вже тижнями. Її очі проясніли, з них зійшла тьмяна поволока, зіниця виокремилася. Але дитина не повертала голови за світлим променем, що проникало до кімнати разом із веселим щебетанням птахів та із шелестом зелених буків, які погойдувалися у самісіньких вікон у густому селянському саду. Мати, що встигла оговтатися, перша із занепокоєнням помітила дивний вираз дитячого личка, що залишалося нерухомим та якось не по-дитячому серйозним.

Молода жінка дивилася на людей як налякана горлиця1 і запитувала:

— Скажіть же мені, чого він такий?

— Який? — байдуже перепитували сторонні. — Він нічим не відрізняється від інших дітей такого віку.

— Подивіться, як дивно він шукає щось руками...

— Дитина не може ще координувати2 рухи рук із зоровими враженнями, — відповів лікар.

— Чого ж він дивиться все в одному напрямі?.. Він... Він сліпий? — вихопилася раптом із грудей матері страшна здогадка, і ніхто не міг її заспокоїти.

Лікар узяв дитину на руки, швидко повернув до світла та заглянув у вічі. Він дещо зніяковів і, сказавши кілька незначущих фраз, поїхав, пообіцявши повернутися днів за два.

Мати плакала та билася, як підстрелений птах, пригортаючи дитину до своїх грудей, між тим як очі хлопчика дивилися все тим самим нерухомим і суворим поглядом.

Лікар дійсно повернувся за два дня, захопивши з собою офтальмоскоп3. Він запалив свічку, наближав та віддаляв її від дитячого очка, зазирав до нього і нарешті сказав із ніяковим виглядом:

— На жаль, пані, ви не помилилися... Хлопчик дійсно сліпий, до того ж безнадійно...

Мати вислухала цю новину зі спокійним жалем.

— Я знала давно, — сказала вона тихо.

III

Сім’я, у якій народився сліпий хлопчик, була нечисленною. Окрім названих уже осіб воно складалося ще з батька та «дядька Максима», як звали його всі без винятку домочадці та навіть сторонні. Батько був схожий на тисячу інших сільських поміщиків Південно-західного краю: він був добродушний, навіть, мабуть, добрий, добре дивився за працівниками і дуже полюбляв будувати та перебудовувати млини. Це заняття поглинало майже весь його час, і тому голос його лунав удома тільки в певні, визначені години дня, що співпадали з обідом, сніданком та іншими подіями того самого зразку. У цих випадках він завжди виголошував незмінну фразу: «Чи здорова ти, моя голубонько?» — після чого садовився за стіл і вже майже нічого не казав, хіба що коли-не-коли повідомляв щось про дубові балки та шестерні. Зрозуміло, що його мирне та невибагливе існування мало відбивалося на душевному складі його сина. Зате дядько Максим був зовсім іншого кшталту. Років за десять до описуваних подій дядько Максим був відомий як найнебезпечніший розбишака не тільки поблизу його маєтку, а навіть у Києві на «Контрактах»4. Усі дивувалися, як це у такій поважній у всіх відношеннях родині, якою була родина пані Попельської, у дівоцтві Яценко, міг знайтися такий жахливий братик. Ніхто не знав, як слід із ним поводитися та чим йому догодити. На люб’язності панів він відповідав грубощами, а селянам миналися свавілля та грубощі, на які найсумирніший зі шляхтичів «благомислячих» людей5, дядько Максим за щось сильно розсердився на австрійців6 та поїхав до Італії; там він прилучився до такого самого розбишаки та єретика7 — Гарібальді8, що, як із жахом передавали пани поміщики, побратався із чортом і в копійчину не ставить самого Папу9. Звісно, таким чином Максим навіки згубив свою неспокійну схизматичну10 душу, зате «Контракти» проходили з меншими скандалами, і багато шляхетних матусь перестали непокоїтися через участь своїх синів.

Має бути, австрійці теж дуже розсердилися на дядька Максима. Час від часу в «Кур’єрці», з давніх-давен улюбленій газеті панів поміщиків, згадувалось у реляціях11 його ім’я серед відчайдушних гарібальдійських поплічників, доки одного разу з того самого «Кур’єрця» пани не довідалися, що Максим упав разом із конем на полі битви. Розлючені австрійці, які давно вже, вочевидь, гострили зуби на затятого волинця12 (яким ледь не єдиним, на думку його співвітчизників, тримався ще Гарібальді), порубили його, як капусту.

— Погано скінчив Максим, — сказали собі пани й віднесли це на заслугу заступництву св. Петра за свого намісника. Максима вважали померлим.

Виявилося, проте, що австрійські шаблі не зуміли вигнати з Максима його уперту душу й вона залишилася, хоча й у сильно зіпсованому тілі. Гарібальдійські розбишаки винесли свого гідного товариша зі бійки, віддали його кудись до шпиталю, і ось, через кілька років, Максим несподівано з’явився у дім своєї сестри, де і залишився.

Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була пошкоджена й придатна була лише на те, аби будь-як спиратися на палицю. Та й загалом він став серйозніше, вгомонився, і тільки зрідка його гострий язик діяв так само влучно, як колись шабля. Він припинив їздити на «Контракти», рідко з’являвся в товаристві та більшу частину часу проводив у своїй бібліотеці за читанням якихось книжок, про які ніхто нічого не знак, за винятком припущення, що книжки суто безбожні. Він також писав щось, але оскільки його праці наколи не з’являлися в «Кур’єрці», то ніхто надавав їм серйозного значення.

У той час, коли у селянському домику з’явилася та почала рости нова істота, у коротко підстриженому волоссі дядька Максима вже пробивалася срібляста сивина. Плечі від постійного упирання милиць піднялися, тулуб прийняв квадратову форму. Дивна зовнішність, похмуро зсунені брови, стукотіння милиць та клуби тютюнового диму, якими він постійно оповивав себе, не випускаючи з рота люльки,— все це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б’ється гаряче й добре серце, а у великій квадратовій голові, вкритій щетиною густого волосся, працює невгамовна думка.

Ба навіть близькі люди не знали, над яким питанням працює ця думка о ту пору. Вони бачили тільки, що дядько Максим, оповитий сизим димом, просиджує часом цілісінькі години нерухомо, із затуманеним поглядом та похмуро зсуненими густими бровами. Між тим понівечений боєць міркував про те, що життя — боротьба і що у ньому немає місця для інвалідів. Йому спадало на думку, що він назавжди вибув уже з лав і тепер дарма завантажує собою фурштат13; йому ввижалося, що він лицар, вибитий із сідла життям та повержений у прах. Чи не малодушно звиватися у поросі, подібно до розчавленого черв’яка; чи не малодушно хапатися за стремено переможця, вимолюючи у нього жалкі залишки власного існування?

Доки дядько Максим із холодною мужністю обговорював цю пекучу думку, міркуючи та співставляючи доводи за та проти, перед його очима почала мелькотіти нова істота, якій доля судила з’явитися на світ уже інвалідом. Спочатку він не звертав уваги на сліпу дитину, але потому дивна схожість долі хлопчика з його власною зацікавила дядька Максима.

— Хм... так, — замислено сказав він одного разу, скоса поглядаючи на хлопчика, — цей малий теж інвалід. Якщо скласти нас обох разом, мабуть, вийшла би одна ледаща14 людинка.

Відтоді його погляд почав зупинятися на дитині все частіше й частіше.

IV

Дитина народилася сліпою. Хто винен у її нещасті: Ніхто! Тут не тільки не було й тіні чиєїсь «злої волі», а й навіть сама причина нещастя схована десь у глибині таємничих та складних процесів життя. А між тим при кожному погляді на сліпого хлопчика серце матері стискалося від гострого болю. Звісно, вона страждала у цьому випадку, як мати, віддзеркаленням синової недуги та похмурим передчуттям важкого майбутнього, що чекало на її дитину; але, крім цих почуттів, у глибині серця молодої жінки щемило також усвідомлення, що причина нещасть лежала у вигляді грізної можливості в тих, хто дав йому життя... Цього було достатньо, аби маленька істота з чудовими, але незрячими очима стала центром родини, несвідомим деспотом, з найменшою забаганкою якої узгоджувалося все в домі.

Невідомо, що вийшло би з часом із хлопчика, який був схильний до безпредметної озлобленості своїм нещастям та в якому все оточення намагалося розвинути егоїзм, якби дивна доля та австрійські шаблі не примусили дядька Максима оселитися у селі, у родині сестри.

Присутність у домі сліпого хлопчика поступово й невідчутно дало діяльній думці понівеченого бійця інший напрям. Він все так само просиджував цілісінькі години, пихкаючи люлькою, але в очах, замість глибокого й тупого болю, бовванів тепер замислений вираз зацікавленого спостерігача. І чим більше вдивлявся дядько Максим, тим частіше супилися його густі брови, й він усе сильніше пихкав своєю люлькою. Нарешті, одного разу він наважився на втручання.

— Цей малий,— сказав він, пускаючи кільце за кільцем,— буде ще нещаснішим за мене. Краще б йому не народжуватися.

Молода жінка низько схилила голову, і сльоза впала на її роботу.

— Жорстоко нагадувати мені про це, Максиме, — сказала вона стиха,— нагадувати без цілі...

— Я кажу тільки правду,— відповів Максим.— У мене немає ніг та рук, проте є очі. У малого немає очей, із часом не буде ані рук, ані ніг, ані волі...

— Чого ж?

— Зрозумій мене, Анно,— сказав Максим м’якіше.— Я не став би марно казати тобі жорстокі речі. У хлопчика тонка душевна організація. У нього поки є всі шанси розвити інші свої здібності до такого ступеня, аби хоча б почасти винагородити його сліпоту. Але для цього потрібне вправляння, а вправляння викликається тільки необхідністю. Дурна турботливість, що усуває від нього необхідність зусиль, вбиває у ньому всі шанси на більш повне життя.

Мати була розумною і тому зуміла перемогти в собі безпосередній поштовх, що примушував її стрімголов кидатися при кожному жалібному крику дитини. За кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно та швидко повзав кімнатами, насторожуючи слух назустріч кожному звукові, і з якоюсь незвичною в інших дітях живиною обмацував кожний предмет, що потрапляв до рук.

V

Мати він скоро навчився впізнавати за ходою, за шелестінням сукні, за якимись ще йому єдиному доступними, невловимими для інших ознаками: скільки б не було в кімнаті людей, як би вони не пересувалися, він завжди повертав безпомилково в той бік, де вона сиділа. Коли вона несподівано брала його на руки, він все одно одразу впізнавав, що сидить у матері. Коли ж його брали інші, він швидко починав обмацувати своїми рученятами обличчя людини, що його взяла, і теж швидко впізнавав няньку, дядька Максима, батька. Проте коли він потрапляв до людини незнайомої, тоді рухи малесеньких рученят ставали повільнішими: хлопчик обережно й уважно проводив ними по незнайомому обличчю; і риси його виражали напружену увагу; він немовби «вдивлявся» кінчиками своїх пальців.

За натурою він був дуже жвавою та рухливою дитиною, але місяці минали за місяцями, й сліпота все більше накладала свій відбиток на темперамент хлопчика, що почав визначатися. Жвавість рухів потроху втрачалася; він почав забиватися в глухі кути та сидів там цілесенькими годинами тихо, із застиглими рисами личка, нібито до чогось прислуховуючись. Коли в кімнаті бувало тихо й зміна різноманітних звуків не відволікала її уваги, дитина, здавалося, думала про щось із нерозуміючим та здивованим виразом на гарному та не по-дитячому серйозному обличчі.

Дядько Максим вгадав: тонка та багата нервова організація хлопчика брала своє й сприйнятливістю до відчуттів дотику і слуху немов намагалася відновити певною мірою повноту свого сприйняття. Усіх дивувала вражаюча тонкість його дотику. Часом здавалося навіть, що він не чужий відчуттю кольорів; коли йому до рук потрапляли яскраво пофарбовані клапті тканини, він довше затримував на них свої тонкі пальці, і обличчям його проходив вираз дивної уваги. Однак із часом почало виявлятися все більше та більше, що розвиток сприйнятливості йде здебільшого у бік слуху.

Незабаром він досконало дослідив кімнати за їхніми звуками: розрізняв ходу домашніх, скрипіння стільця під інвалідом-дядьком, сухе, розмірене шоркання нитки у руках матері, рівне тікання настінного годинника. Іноді, повзаючи вздовж стіни, він чутко дослухався до легкого, нечутного для інших шереху і, піднявши руку, тягнувся нею за мухою, що бігала шпалерами. Коли перелякана комаха здіймалася з місця й відлітала, на обличчі сліпого з’являвся вираз болісного здивування. Він не міг пояснити собі таємниче зникнення мухи. Але згодом і в таких випадках обличчя його зберігало вираз осмисленої уваги: він повертав голову в той бік, куди відлітала муха,— витончений слух уловлював у повітрі тонкий дзвін її крил.

Світ, що виблискував, рухався та лунав навкруги, у маленьку голівку сліпого проникав насамперед у формі звуків, і в ці форми відливалися його уявлення. На обличчі застигала особлива увага до звуків: нижня щелепа злегка відтягувалась уперед на тонкій та подовженій шиї. Брови набували особливої рухливості, а гарні, але нерухомі очі надавали обличчю сліпого якогось суворого й разом із тим зворушливого виразу.

VI

Третя зима його життя добігала кінця. На дворі вже танув сніг, дзвеніли весінні потоки, і разом із тим здоров’я хлопчика, що зимою все хворів і тому всю її провів у кімнатах, не виходячи на повітря, почало покращуватись.

Вийняли другі рами, і весна увірвалася до кімнати з подвоєною силою. До залитих світлом вікон дивилося весняне сонце, що сміялося, гойдалися голі ще гілки буків, вдалині чорніли ниви, по яких місцями лежали білі плями танучих снігів, місцями ж пробивалася ледь помітною зеленню молода травичка. Усім дихалося вільніше та краще, на всіх весна позначалася припливом оновленої та бадьорої життєвої сили.

Для сліпого хлопчика вона уривалася до кімнати тільки своїм квапливим шумом. Він чув, як біжать потоки весняної води, ніби навздогін одне за одним, стрибаючи по каменям, прорізуючись до глибини розм’яклої землі; гілки буків шепотілися за вікном, зіштовхуючись и дзвенячи легкими ударами по стеклах. А кваплива весіння капель від бурульок, що нависали з даху, були прихвачені вранішнім морозцем, а тепер розігрітих сонцем, стукотіла тисячами дзвінких ударів. Ці звуки падали в кімнату, немов яскраві та дзвінкі камінці, що швидко відбивають переливчастий дріб. Час від часу скрізь цей дзвін і шум окрики журавлів плавно проносилися з далекої висоти й поступово змовкали, ніби тихо танучи у повітрі.

На обличчі хлопчика це пожвавлення природи відбивалося болісним подивом. Він із зусиллям зсував брови, витягав шию, прислухався і потому, немов стривожений незрозумілою суєтою звуків, раптом простягав руки, розшукуючи мати, і кидався до неї, міцно пригортаючись до її грудей.

— Що це з ним? — запитувала мати себе й інших.

Дядько Максим уважно вдивлявся в обличчя хлопчика і не міг пояснити його незрозумілої тривоги.

— Він... не може зрозуміти,— здогадувалася мати, вловлюючи на обличчі сина болісний вираз здивування і запитання.

Дійсно, дитина була стривожена та неспокійна: вона то вловлювала нові звуки, то дивувалася тому, що старі, до яких вона вже почала звикати, раптом змовкали и кудись дівались.

VII

Хаос весіннього безладу змовк. Під жарким промінням сонця робота природи входила все більше та більше до своєї колії, життя немов напружилось, його поступальний15 хід ставав стрімкішим, ніби біг потягу, що розганяється. У лугах зазеленіла молода травиця, у повітрі носився запах березових бруньок.

Хлопчика вирішили вивезти у поле, на берег ближньої річки.

Мати вела його за руку. Поряд на своїх милицях йшов дядько Максим, і всі вони прямували до прибережного пагорбка, який достатньо вже висушили сонце та вітер. Він зеленів густою травицею, і з нього відкривався вид на далекий простір.

Яскравий день вдарив по очах матері й Максима. Сонячне проміння зігрівало їхні обличчя, весняний вітер, нібито змахуючи невидимими крилами, зганяв цю теплоту, замінюючи її свіжою прохолодою. У повітрі носилося щось хмільне до млості, до знемоги.

Мати відчула, що в її руці міцно зжалася маленька ручка дитини, але хмільне віяння весни зробило її менш чутливою до цього прояву дитячої тривоги. Вона вдихала на повні груди і йшла уперед, не обертаючись; якщо б вона зробила це, то побачила б дивний вираз на личку хлопчика. Він повертав відриті оченята до сонця з німим подивом. Губи його розкрилися; він вдихав у себе повітря швидкими ковтками, наче риба, яку витягли з води; вираз болісного захоплення пробивався час від часу на безпорадно-розгубленім личку, пробігав ним якимись нервовими ударами, висвітлюючи його на мить, й одразу ж змінявся знову виразом подиву, який доходив до переляку й розгубленого запитання. Тільки самі оченята дивилися все тим самим рівним та непорушним, незрячим поглядом.

Дійшовши до пагорбка, вони всілися на ньому всі троє. Коли мати підхопила хлопчика з землі, аби всадовити його зручніше, він знову похапцем схопився за її сукню; здавалося, він боявся, що впаде куди-небудь, ніби не відчуваючи під собою землі. Але мати й цього разу не помітила тривожного руху, бо її очі та увага були прикуті до чудової весняної картини.

Був південь. Сонце тихо котилося весняним небом. З пагорбка, на якому вони сиділи, було видно річка, яка широко розлилася. Вона вже пронесла свої крижини, і тільки зрідка на її поверхні пливли та танули де-не-де останні з них, виділяючись білими плямками. На заливних лугах16 стояла вода широкими17; білі хмаринки, віддзеркалюючись у них разом із перекиненим лазуровим зводом, тихо пливли в глибині та щезали, немов і вони танули, наче крижини. Коли-не-коли пробігав від вітру легкий бриж, сяючи на сонці. Далі за річкою чорніли разопрілі ниви й парили, застилаючи мерехтливою, бринливою димкою дальні хатинки, вкриті соломою, і смутно видку синю смужку лісу. Земля немов позіхала, і щось піднімалося від неї до неба, як клуби жертовного фіміаму18.

Природа розкинулася довкола, ніби великий храм, приготований до свята. Але для сліпого це була тільки непояснювана пітьма, яка незвичайно хвилювалася навколо, рухалася, гуркотіла та дзвеніла, протягаючись до нього, торкаючись його душі з усіх сторін незвіданими ще, незвичними враженнями, від припливу яких болісно билося дитяче серце.

Вже з перших кроків, коли проміння теплого сонця вдарило йому в обличчя, зігріло ніжну шкіру, він інстинктивно повертався до сонця свої незрячі очі, ніби відчуваючи, до якого центру тяжіє все навколо. Для нього не було ані цієї прозорої далечини, ані лазурового зводу, ані широко розсуненого обрію. Він відчував тільки, як щось матеріальне, пестливе та тепле торкається його обличчя ніжним, зігріваючим торканням. Потім хтось прохолодний та легкий, хоча й менш легший за тепло сонячного проміння, знімає з його обличчя цю млість та пробігає по ньому відчуттям свіжої прохолоди. У кімнатах хлопчик звик рухатися вільно, відчуваючи навколо себе порожнечу. А тут його охопили якісь дивно змінювані хвилі, які то ніжно пестили, то лоскотали та сп’янювали. Теплі доторкання сонця хутко обмахувались кимось, і струмінь вітру, дзвенячи у вуха, охоплюючи обличчя, скроні, голову до самої потилиці, тяглася навколо, немов намагаючись підхопити хлопчика, віднести його кудись у простір, якого він не міг бачити, уносячи свідомість, навіваючи забувчасту млість. Саме тоді рука хлопчика міцніше стискала руку матері, а його серце завмирало й, здавалося, от-от зовсім припинить битися.

Коли його посадовили, він немов дещо заспокоївся. Тепер, незважаючи на дивне відчуття, що переповнило усе його єство, він все ж почав розрізняти окремі звуки. Темні ласкаві хвилі неслися, як і раніше, нестримно, йому здавалося, що вони проникають всередину його тіла, бо удари його сколихненої крові здіймалися та опускалися разом із ударами цих хвиль. Але тепер вони приносили з собою то яскраву трель жайворонка, то тихий шелест берізки, що розпустилася, то ледь чутні сплески річки. Ластівка свистіла легким крилом, описуючи неподалік вибагливі кола, дзвеніли мошки, і над усім цим проносився подекуди довгий та сумний окрик ратая на рівнині, що поганяв волів над розорюваною смужкою.

Проте хлопчик не міг схопити цих звуків в їх цілому, не міг поєднати їх, розташувати в перспективу19. Вони немов падали, проникаючи у темну голівку, один за іншим, то тихі, неясні, то гучні, яскраві, приголомшливі. Подеколи вони юрмилися одночасно, неприємно змішуючись в незрозумілу дисгармонію20. А вітер з поля все свистів у вуха, і хлопчику здавалося, що хвилі біжать швидше і їхній гуркіт застилає усі інші звуки, що лунають відтепер звідкись із іншого світу, як згадка про вчорашній день. І водночас із тим, як звуки тьмяніли, до грудей хлопчика вливалося відчуття якоїсь лоскітної млості. Обличчя посмикувалося переливами, що ритмічно пробігали ним; очі то заплющувалися, то розплющувалися знову, брови тривожно рухалися, й у всіх рисах пробивалося питання, важке зусилля думки й уяви. Не окріпла ще та переповнена новими відчуттями свідомість починала знемагати: вона ще боролася з враженнями, що нахлинули з усіх боків, намагаючись встояти серед них, злити їх в єдине ціле і таким чином заволодіти ними, перемогти їх. Проте завдання було понад сили темного мозку дитини, якому не вистачало для цієї праці зорових уявлень.

І звуки летіли й падали один за одним, все ще занадто строкаті, занадто дзвінкі... Хвилі, що охопили хлопчика, здіймалися все напруженіше, налітаючи з навколишнього мороку, що дзвенів та гуркотів, і відходячи у той самий морок, змінюючись новими хвилями, новими звуками... швидше, вище, важче підіймали вони його, загойдували, присипали... Ще раз пролетіла над цим хаосом, що тьмянів, довга та сумна нота людського окрику, а потім одразу все змовкло.

Хлопчик тихо застогнав та відкинувся назад на траву. Мати хутко повернулася до нього і теж скрикнула: він лежав на траві, блідий, у глибокій непритомності.

VIII

Дядько Максим був дуже стривожений цим випадком. Із певного часу він став виписувати книжки з фізіології21, психології22 і педагогіки23 й зі звичайною своєю енергією зайнявся вивченням усього, що дає наука стосовно таємничого зростання та розвитку дитячої душі.

Ця праця захоплювала його все більше і більше, і тому похмурі думки про непридатність до життєвої боротьби, про «черв’яка, що плазує у поросі» и про «фурштат» давно вже непомітно зникли з квадратової голови ветерана24. На їхньому місці запанувала в цій голові поміркована увага, подеколи навіть рожеві мрії зігрівали серце, що старішало. Дядько Максим переконувався все більше і більше, що природа, яка відмовила хлопчикові у зорі, не образила його в інших відношеннях; це була істота, яка відгукувалася на доступні їй зовнішні враження із чудовою повнотою та силою. І дядькові Максиму ввижалося, що він покликаний до того, аби розвинути притаманні хлопчикові властивості, аби зусиллям своєї думки та свого впливу врівноважити несправедливість сліпої долі, аби замість себе поставити до лав бійців за справу життя нового рекрута25, на якого, без його впливу, ніхто не міг розраховувати.

«Хто знає»,— думав старий гарібальдієць,— адже можна боротися не тільки списом і шаблею. Можливо, несправедливо ображений долею підніме згодом доступну йому зброю на захист інших, знедолених життям, і тоді я недаремно проживу на світі, понівечений старий солдат…»

Навіть вільним мислителям сорокових та п’ятдесятих років не було чужим забобонне уявлення про «таємничі приписи» природи». Природньо тому, що з плином розвитку дитини, яка виявляла неабиякі здібності, дядько Максим переконався доскону у думці, що сама сліпота є лише один із проявів цих «таємничих приписів». «Знедолений за скривджених» — ось гасло, яке він виставив завчасно на бойовому прапорі свого вихованця.

IX

Після першої весняної прогулянки хлопчик пролежав кілька днів марячи. Він то лежав нерухомо, то бурмотів щось і до чогось прислухався. І весь цей час з його обличчя не сходив характерний вираз здивування.

— Слово честі, він дивиться так, ніби намагається зрозуміти щось і не може,— казала молода мати.

Максим замислювався і кивав головою. Він зрозумів, що дивна тривога хлопчика і раптова непритомність пояснювалися великою кількістю вражень, з якими не могла впоратися свідомість, і вирішив допускати до хлопчика, що видужував, ці враження поступово, інакше кажучи, розчленованими на складові частини. У кімнаті, де лежав хворий, вікна були щільно закриті. Потім, із плином одужання, їх відкривали на час, потому його водили по кімнатах, виводили на ґанок, на двір, у сад. І кожного разу, як на обличчі сліпого з’являвся тривожний вираз, мати пояснювала йому звуки, які його вразили.

— Ріжок пастуха чутно за лісом,— казала вона.— А це через щебетання зграї горобців чутно голос малинівки. Лелека клекоче на своєму колесі26. Він прилетів днями з далеких країв і будує гніздо на старому місці.

І хлопчик повертав до неї своє обличчя, що світилося вдячністю, брав її руку та кивав головою, продовжуючи прислухатися з поміркованою та усвідомленою увагою.

X

Він почав розпитувати про все, що привертало його увагу, і мати або, частіше, дядько Максим розповідали йому про різні предмети та істот, що видавали ти чи інші звуки. Розповіді матері, більш живі та яскраві, справляли на хлопчика більше враження, але подеколи враження це бувало занадто болісним. Молода жінка, страждаючи сама, із розчуленим обличчям, з очима, що дивилися з безпорадною жалобою та болем, намагалася дати своїй дитині поняття про форми та кольори. Хлопчик напружував увагу, зсував брови, на лобі його з’являлися навіть легкі зморшки. Мабуть, дитяча голівка працювала над важким завданням, темна уява билася, прагнучи створити з непрямих даних нове уявлення, але з цього нічого не виходило. Дядько Максим завжди невдоволено насуплювався у таких випадках, і, коли на очах матері з’являлися сльози, а обличчя дитини блідло від зосереджених зусиль, тоді Максим втручався до розмови, відсторонював сестру та починав свої розповіді, у яких, за можливості, користувався тільки просторовими та звуковими уявленнями. Обличчя сліпого ставало спокійнішим.

— Ну, а який він? великий? — питав він про лелеку, що відбивав на своєму стовпі лінивий барабанний дріб.

І при цьому хлопчик розсував руки. Він робив це звичайно при подібних запитаннях, а дядько Максим вказував йому, коли слід зупинитися. Тепер він зовсім розсунув малесенькі рученята, але дядько Максим сказав:

— Ні, він ще набагато більший. Якби привести його в кімнату та поставити на підлозі, то голова його була б вище за спинку стільця.

— Великий... — задумливо вимовив хлопчик. А малинівка — от! — і він ледь-ледь розвів складені разом долоні.

— Так, малинівка така... Зате великі птахи ніколи не співають так добре, як маленькі. Малинівка старається, щоби всім було приємно її слухати. А лелека — серйозний птах, стоїть собі на одній нозі у гнізді, озирається навколо, ніби сердитий господар на працівників, і гучно бурчить, не турбуючись про те, що голос у нього хрипкий і його можуть чути сторонні.

Хлопчик сміявся, слухаючи ці описи, і забував на час про свої важкі спроби зрозуміти розповіді матері. Але все ж ці розповіді приваблювали його сильніше, і він віддавав перевагу звертанням з розпитуваннями до неї, а не до дядька Максима.

  1   2   3   4   5   6   7   8

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Володимир Галактіонович Короленко
Бабка не зрозуміла запитання. Дитина знову закричала. Обличчям хворої пробіг вираз гострого страждання, й із заплющених очей ковзнула...

01001, м. Київ, вул. Городецького, 13 Державному органу з питань...
Дпроу 38574832, місцезнаходження: 40000, м. Суми, вул Соборна, буд. 29 Д., оф. 6, повідомляє про проведення аукціону з продажу майна...

Не буде перебільшенням стверджувати, що Міцкевич для поляків більше,...
Російський поет І критик Володимир Ходасевич підібрав слова, які найбільш точно І влучно характеризують, ким був І залишається донині...

Володимир Васильович «Затверджено»
Золочівського коледжу Львівського національного аграрного університету у 2016 році

Володимир Марченко
У ЦК така організаційно-правова форма юридичних осіб, як приватне підприємство, не передбачена, але вона є в гк (ст. 113)

Велика зала початок о 09. 00
Сімдесят шосту сесію міської ради 6-го скликання відкриває міський голова – Коваленко Володимир Іванович

Велика зала початок о 09. 00
Шістдесят другу сесію міської ради 6-го скликання відкриває міський голова – Коваленко Володимир Іванович

Велика зала початок о 11. 00
П’ятдесят восьму сесію міської ради 6-го скликання відкриває міський голова – Коваленко Володимир Іванович

Велика зала початок о 09. 00
Вісімдесят шосту сесію міської ради 6-го скликання відкриває міський голова – Коваленко Володимир Іванович

Велика зала початок о 09. 00
Сімдесят восьму сесію міської ради 6-го скликання відкриває міський голова – Коваленко Володимир Іванович

Печерський районний суд міста Києва
Відповідач: Бондаренко Володимир Дмитрович, місце роботи: голова Київської міської державної адміністрації

Фізична особа-підприємець Болотний Володимир Олексійович, іменований...

Велика зала початок о 09. 00
Шістдесят восьму позачергову сесію міської ради 6-го скликання відкриває міський голова – Коваленко Володимир Іванович

Протокол засідання комітету з конкурсних торгів від
Кулик Володимир Іванович, начальник механіко-енергетичного управління – головний механік, тел.: (044) 461-27-12

Володимир Марченко
Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії...

Протокол засідання комітету з конкурсних торгів від
Кулик Володимир Іванович, начальник механіко-енергетичного управління – головний механік, тел.: (044) 461-27-12

Спадщина Володимир марченко, Олег печений
Зразок договору про виконання заповіту, що укладається між спадкоємцями та виконавцем заповіту 33

Завдання для практичних занять з предмету «діловодство» 3частина Володимир-Волинський 201 1
Рецензенти: Просова Н.І., голова циклової предметної комісії викладачів діловодства та інформаційної діяльності



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт