Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Все життя з тарасом шевченком

Все життя з тарасом шевченком





Сторінка1/8
  1   2   3   4   5   6   7   8
Петро КРАСЮК
ВСЕ ЖИТТЯ З ТАРАСОМ ШЕВЧЕНКОМ
Моя мала Батьківщина – Шевченків край: побачив світ я в селі Трахтемирові Канівського району Черкаської області. Про моє рідне село в “Шевченківському словнику” (К., 1977, т. ІІ, ст. 274) сказано: “Трахтемирів – містечко Канівського пов. Київської губ. (тепер с. Трахтемирів, Канівського р-ну, Черкаської обл.). Шевченко їздив у Трахтемирів у серпні 1845 з Переяслава. Згадки про Т. є в поезії “Сон” (“Гори мої високії”) і повісті “Близнецы”.

Трахтемирів розташований над самісіньким Дніпром, на його правому березі, де й Канів з Тарасовою горою. Не дивно, що “Реве та стогне Дніпр широкий” я знав і співав ще дошкільням. Саме під впливом Шевченкового твору й самого Дніпра-Славути ще учнем почав писати вірші (звичайно ж, недосконалі) і найперше – про Дніпро.

Після Трахтемирівської семирічки я вчився в Переяславському (тепер Переяслав-Хмельницькому) педагогічному училищі; в ті часи бував у колишньому будинку лікаря Андрія Козачковського – приятеля Тараса Шевченка. Тут Шевченко написав “Заповіт”. У будинку міститься краєзнавчий музей, де є експозиція, присвячена перебуванню Шевченка на Переяславщині. До речі, у дні святкування 100-річчя від часу написання “Заповіту” я опублікував у райгазеті “Прапор Переяслав-Хмельницького” вірш “Сто літ пройшло...” Той номер газети я бачив серед експонатів у Шевченковій кімнаті.

Ще до війни, 1940 року, разом з групою учнів педучилища я побував у Каневі на Шевченковій могилі. Відвідував священну гору не раз і після війни, залишив свій відгук у книзі відвідувачів музею.

Учителюючи (після закінчення 1946 року педагогічного училища) в поліському селі Висоцьку на Рівненщині, я прагнув прищепити своїм учням любов до української літератури, до української мови – мови Тараса Шевченка, до його творів. Навчаючись (заочно) у Рівненському педагогічному інституті, не раз виступав з рефератами про творчість Шевченка. Близько 40 років керував шкільним літературним гуртком “Пролісок”. Щороку з літгуртківцями відзначали Шевченківські дні літературними вечорами, до цих днів я публікував матеріали в районних газетах “Прапор перемоги” (Висоцьк), а пізніше – “Поліський маяк” (Дубровиця).

Уже пенсіонером брав посильну участь у Міжнародному літературно-мистецькому шевченківському святі, що відбувалося на Рівненщині в 1996 році. Ті дні для мене справді незабутні.

Взагалі, найщасливіші дні мого життя так чи так пов’язані з Тарасом Шевченком. Ось один із прикладів. У день відкриття Республіканської наради молодих письменників України (26 листопада 1955 року) Павло Тичина, котрий відкривав нараду, запросив мене до себе в гості.

На квартирі Павла Григоровича в той вечір найбільше говорили про мову й літературу. Коли поет дізнався, що я родом із села Трахтемирова, він нагадав: “Це ж у Шевченка є про ваше село:

І Трахтемирів геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п’яний старець торбинки... –



Ось поет, що є й буде взірцем для багатьох поколінь поетів!” – схвильовано закінчив Павло Тичина.

А мені в ту мить не могло не пригадатися тичинівське:

Нам треба голосу Тараса...
...В моїй домашній бібліотеці на чільному місці портрет Тараса Шевченкка, його книги: “Кобзар” (кілька видань), “Повести”, “Поезії” (у двох томах, видавництво “Веселка”, 1988), “Шевченківський словник”. До них, як до цілющого джерела, і тепер, на схилі віку, припадаю і в дні відради, і в дні смутку.

Отож, вважаю, що все моє свідоме життя переплелося з Тарасом Шевченком.
Петро КРАСЮК

с. Висоцьк на Рівненщині

Грудень 2002 р.

.................................................................................

Дмитро Кремінь
ПЛАНЕТА ПІД ВЕРБОЮ
Ви знаєте українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. А вона є... І геніальні слова малоросійського шляхтича і великоруського класика про старокозацьку романтичну Україну з „Купальської ночі"..." — з лейтмотивом -камертоном, налаштованим на „грім українського солов'я", не забуваються. І про Дніпро, чия могуть така, що мало-яка птаха долетить до середини ріки... Далі ви знаєте. І про те, чому ми такі нещасні, чому над бідною українською голівонькою — чорні круки. Якщо то хоробрий вояк полковник Данило, то на нього йде підступно, забираючи душу в доньки, Басаврюк, а зятя — вбиває. Якщо вчений бурсак Хома Брут позбиткувався над панночкою-відьмою, сто тисяч пар нечистих приведуть до старого собору всевидющого Вія, і маленька прогалинка в крейдяному колі не порятує київського спудея-філософа. Та коли загинула і вся хоробра дружина Бульбів, батька й сина, хіба старенькій матері було боронити романтичні руїни Гетьманщини та живих, але покріпачених козацьких дітей?

Але високими козацькими списами тяглися до неба край вікових шляхів українські раїни — пірамідальні тополі, а край старих ставків і молодих джерел — українські задумливі верби. Усі ми — з-під отієї тополі і тієї верби, і якщо перша парість — спис, то друга парість — українська кобза, котра не просто грає, а людськими словами переспівує наші думи, наші повісті — то повісті врем'яних, огненних наших літ.

Опереткова Україна вмерла, народилася державна Україна — це вже не те безмовне, заспане й зассане немовля, котре випручувалося з есесерівських одеж. Уже підліток. Уже – малий Тарас, який не тільки пасе ягнят „дядькам отечество чужого", а й „списує Сковороду". Велика історична мудрість в тому, аби не відступитися від своєї державницької ідеї.

Не треба дурити ні себе, ні людей: треба нести свого хреста. Треба думати про себе — й на себе розраховувати. За віки й віки світова громадськість уперше почула про Україну лише тоді, коли рвонув Чорнобиль. І хіба людству пекла груднева річниця всеукраїнського референдуму? Та Боже борони! Щоб Україна пошвидше закрила Чорнобиль, а там їй — усі шляхи-дороги відкриті. Куди хоче і з ким хоче. Але — „на свої": гроші, мізки, зусилля. Вже коли нас українськими словами закликає до національної гордості президент США, цитуючи Тараса Шевченка, явно проамериканського „елемента" („Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось!.."), і хай каліченою, а таки українською мовою промовляє англійський посол, то вже не так критично дивишся на рідних, питомих ”гнучкошиєнкових”, адже будуємо не Малоросію — Україну. Буде вона під вербою, і ніхто не затулить очі останньому українцеві, доки ця планета і доки ця верба, а Чумацьким Шляхом, а Волосожаром летять і летять стрімголов наші предки, і під зухвалий марш похідний запорозький ллються не сльози розпачу, а радісні сльози осяяння, звитяги – перемоги в історичному виборі. Місяцю, сонце козацьке, світи!
II
— Місяцю, сонце козацьке, світи нам! — лунав над стадіоном у Черкасах голос відомого поета з гордою левиною шевелюрою над і справді сократівським чолом. Іван Драч, автор симфонії „Смерть Шевченка", у травневі дні 1989 року був у самому осерді загальнонаціонального піднесення, малою атомічною часткою якого випало бути й авторові цих нотаток. І хвилі тодішнього українського моря сягали й справді небесних безмежних берегів. І хоча ніхто не знав тоді, коли ж Україна стане суверенною, соборною, незалежною, як про те мріяли покоління за поколіннями, передчуття великої історичної миті було в усіх. І нашу маєстатичність поділяли навіть мовчазні китайські перекладачі Шев-чен-ка, котрі пережили шок площі Тяньаньмень і бачили боягузливий відгук на китайські події Михайла Горбачова, котрий із усмішкою туриста оглядав Велику китайську стіну, замовчавши велику китайську трагедію. Перше на теренах СРСР всесвітнє Шевченківське свято почалося навіть не в СРСР: одна частина авторитетних письменників стрічала теплохід „Маршал Рибалко" в Празі, друга — у Варні. З усіх же континентів шевченкознавці прибули до Одеси, звідки й почався шлях до Думної, до Чернечої гори в Каневі. Біло-аквамариновий красень, збудований у ще живій НДР, кількапалубний теплохід мандрував по Чорному морю, Дніпром, приставав до великих міст, серед яких чомусь не значився „закритий" Миколаїв і такий же утаємничений Очаків, але були відкриті Херсон, Запоріжжя, Дніпродзержинськ і Дніпропетровськ, а далі — Черкаси, Канів, Київ, і фінал Шевченківського свята, і друге свято слов'янської писемності, освячене іменами Кирила та Мефодія. То було перше просяяння української згуртованості, української духовності, і воно дало свої солодкі і гіркі плоди, свої лаври і терни. Кільканадцять років тому світові стало ясно: Україна не тільки Чорнобиль, і світ кинувся шукати на старих і нових картах загублену в імлі століть Русь-Україну, Роксоланію, Гетьманщину, хоча знаходив лише новоязівську абревіатуру. Та лід уже було розтоплено, і посполите рушення почалося. Далі були з'їзди Руху, всесвітнє свято української поезії „Золотий гомін", з'їзд „Просвіти", далі – незабутні серпневі дні, коли горбачовська свита вкупі з охранкою ізолювала генсека-президента у Форосі, а він усе писав і писав, уявляючи себе героїчним президентом-страдником Альєнде в “Ла Монеда", і вся одна шоста планети затамувала подих, дивлячись у прямій трансляції балет „Лебедине озеро" та конференцію ГКЧП, танки на Москву і пожежі в столиці, захисників московського Білого дому та безсонного Ростислава Растроповича, котрий голіруч охороняв заснулого бійця з автоматом. А коли кипіння громадянської непокори ледь не перелилося у громадянську війну, опісля карколомних зигзагів політичного сюжету з трапу літака у скромній футболці та курточці зійшов усміхнений Горбачов і чи то привітав ощасливлених підданих, чи попрощався, сам того не відаючи, з великою комуністичною імперією. Далі — відомо. Цими днями вже президент України у Форосі зустрічатиме президентів інших держав, і вже один такий поворот вартує століть зусиль і боротьби.

Але до України все ще далеко, як до неба, на якому сяє козацьке сонце.

Темно, але сяє. Сяє, але не сонце.

А Ріка Часу тече, тече, і треба раз у раз оглядатися, але ж не тільки те й робити, що оглядатися, ідучи вперед. Адже так ми ризикуємо набезвік залишитися під своєю плакучою вербою, понад наплаканою рікою сліз.
ххх

Коли пишу ці рядки, мені ввижається: за моєю спиною стоїть янгол. Але я не знаю, який він, — чорний, білий. Хай це буде — золотий янгол, і хай він стоїть за кожним на цій землі сущим українцем. Над кожним чоловіком і жінкою, кожною дитиною, котрі встають до схід сонця і пізно лягають із думкою про Україну, свою й сусідську родину, з вірою в краще, людяне, світле життя — світле, як храмове свято.

Я не кращий за вас, дорогі мої читальники, і не гірший. Я — один із вас. Поети доти пророки, поки не стають на державну службу. Всім упам'ятку блискуча декларація Івана Драча про те, якою ми хочемо бачити, будувати Україну. Таку, в якій росіянам буде краще, як у Москві, євреям — краще, як у Ізраїлі, полякам — ліпше за Річ Посполиту...

Тільки про українців не було сказано: не мислилося, що титульна нація може опинитися в становищі горопашної меншини. Здається, не так багато й треба для цього, та ба... Ледь назвав себе прем'єр-міністр панукраїнцем, як почалося таке нагнітання антиукраїнських пристрастей! Хай тобі великі всі — від Великої Росії до Великої Верхньої Вольти, чому б ні? Але щоб українець був іще й панукраїнцем, а не синком відомої „тьоті Моті з Курська", що сказала як одрізала: „Ви це сурйозно чи по-українськи? А-а-а...". Чи не тому для світу ми все ще малі діти, яким „цяцю" в руки, себто копійку на закриття ЧАЕС, і то давати боязно? Хоча українська ракета виносить американські супутники в космос, і видно: ми — не діти...

От свідчення етнічного українця, котрому українська доля болить і який може його, свій біль, висловити. Це громадянин США, але головний редактор газети „Київ-пост" (“Kyіv-post”) Ярослав Кошів. Таку оцінку збоку треба знати нам самим, аби не надто сподіватися на чужого дядька, все тих же шевченківських „дядьків отечества чужого". Свідчення тим цінніше, що доля не залишила в Україні жодного родича пана Ярослава: одних вивезли німці, інших виселили в Сибір, ще інших — до Білого Бору, в польську Прибалтику...

“На жаль, про Україну на Заході пересічна людина чула, коли була аварія в Чорнобилі. Перед тим і після аварії мають про неї уявлення невиразне. Я б назвав перший етап, коли СРСР розпадався і Україна стала незалежною. Тоді більшість пересічних людей на Заході, навіть фахівці з питань Східної Європи, не вірили, що Радянський Союз остаточно розпадеться, думали, що принаймні постане якась нова наддержава. Більшість людей здивовані, що Україна існує (ось так! — Д.К.). З другого боку, вони гадали, що після проголошення незалежності щось найгірше станеться в Україні. І вони навіть дещо розчаровані, що не вгадали, що того не сталося. Скажімо, в період 1991 – 1994 рр., за часів президентства Леоніда Кравчука, експерти на Заході вважали, що буде громадянська війна, така, як в Югославії. Вийшло багато статей про дуже нестабільну ситуацію, цілком знищену економіку і прогнозування незабарної війни. На щастя, того не сталося.

По-друге, з 1994-го й до сьогодні вважають Україну дуже корумпованою

країною, від президента до найнижчих посадовців у державі. Знову, це — перебільшення. Але, на жаль, багато людей вірить у це тут, на Заході. Так, держава корумпована, а навколо президента є чимало неясних олігархів. Чому вони там є, хто їх зробив олігархами? За кількістю „дядьків отечества чужого" ми — перші в світі...”

Гіркі слова американця українського походження про стан речей у нашому „Данському королівстві", але хіба це назвеш „очорнительством"? Хоч не в Україні високі урядовці почали красти мільйони та мільярди, від гаїтянського диктатора дюка Шевальє до пакистанських прем'єрів та прем'єра і президента Ізраїлю, французького прем'єра тощо. Але крадуть одиниці, а в образі крадіїв і зарізяк опиняється вже такий працьовитий, вже такий лагідний український народ, що вже б він ліпше таким добрим не був! Адже важко уявити краще життя для мільйонів громадян, коли мільйони доларів і гривень, цими громадянами зароблені, провалюються у „бермудські трикутники" олігархічних рахунків і бездонні кишені свого таки посполитого чиновництва. І то ще нас як не люблять, то терплять: „Зараз на Заході люди хочуть, — зазначає головний редактор газети “Kуіv-роst”, — аби люди тут стали на ноги, бо це і для них добрий бізнес. Ніхто не бажає, щоб Україна розпалася на частини і люди почали різати один одного".

Золоті слова, не тільки нам би їх чути!

Так, Україна — планета під вербою. Але на цій вербі не родять груші і навряд чи родитимуть. На те є груша. А верба — для пісень, а верба — для закоханих. Але українська планета під вербою може стати просто шматком чужої землі під деревом, якому ім'я знайдеться і в чужинецьких мовах.

Не вірите? З далекого 1630 року напередодні наших державницьких свят прибула до мене звістка про важливу знахідку – в Національній бібліотеці у Варшаві знайшли два мікрофільми, зроблені з оригіналів брошур італійською мовою, що зберігаються у відомій римській бібліотеці Касанатезе. У них ідеться про повстання українських та польських невільників на турецьких галерах у Середземному морі. Причому, одна з брошур видана в Римі уже за два роки після повстання, у серпні 1632 року, в друкарні Франческо Корбелетті. От вам і живе дихання історії! 215 невільників-веслярів під проводом Василя Рогатинського (земляка Роксолани – Насті з Рогатина?) знищили 96 турків і на трофейній галері втекли до Італії. В мене є повний український переклад і другої брошури, виданої в друкарні Гвільєльмо Фачіоті, а була вона написана Миколою Канцьким, ректором польського шпиталю в Римі.

В чому тут український інтерес і „український слід"? А в тому, що Канцькому були відомі три успішні повстання невільників протягом неповних чотирьох років, і кожне з них коштувало османам потужної галери разом із командою. По-друге, русини-українці в творі Канцького визначаються не за етнічною належністю, а за державою, в якій вони жили. А в нас держави не було... Господи, та навіть гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського йменували польськими шляхтичами тільки тому, що вони до національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1658 рр. формально були громадянами Речі Посполитої. Керівника повстання на одній турецькій галері Івана Волковського Канцький називає польським шляхтичем, тоді як рід Волковських був українським і зазначений у реєстрах та ревізіях, що проводилися на Волині в 1528 і 1545 рр. Як добувалися невільники на батьківщину, можна писати роман. Але пам’ятаючи про тодішні реалії — гляну з нинішнього дня: не буде держави України, то галерної роботи нам знайдеться невпрогорт. І лише клаптик безіменної землі, що народила Шевченка, заплаче вербою над утраченим життям, що не спромоглося на ім'я — ні собі, ні країні...
III
Тріумфальна мить, освячена іменем уславленого у віках великого Українця, неповторна і єдина для кожного лауреата. Шевченківська премія, присуджена мені на вершині двох епох, на порубіжні століть і тисячоліть, на тектонічному розламі дійсності і мрії — устократ повищала в ціні.

Я не маю на увазі скромний, як на відомі в світі премії, номінал. І зовсім інша, ніж у простих смертних, не осяяних крилатою лампадою краси, — планида поетів. Уже тепер ясно: більшість українців живе у втраченому часі, а велич Поезії — у часі виграному.

І трагедія, і велич, і гідність поета — в тому, аби виграти час у суворого Хроноса, безжального бога часу, котрого ще молоденький Тарас бачив у Літньому саду в перерві між кріпаччиною в Ширяєва і доленосними зустрічами із Сошенком. Уже друга українська революція, як отой Хронос, пожирає своїх дітей — зрештою, всяка революція пожирає своїх чад, і національна, ов-ва, не виняток. Та тільки тепер зрозуміло більшості, видно навіч: найсуворіший іспит кожної нації — не тільки в складеному успішно екзамені на державну спроможність, у манкуртів і яничар вітчизняного розливу марно шукати генів національного державотворення, культурницького прометеїзму, марно шукати й проблиску гідності.

Страшна, інфернальна сила Шевченкового прозріння — й мені, Шевченківському лауреату порубіжних століть, ввижаються не воскреслі степи й озера, а верстовії шляхи нашого історичного й культурного назадництва, бо трагічна й марна справа – звертатися поетичним словом до клонованих ще в імперії персон „із циновими ґудзиками". Але й повторюючи за Шевченком слова зневаги і прокляття імперіям — чи то Римській, що розп'яла Месію руками „своїх", чи то Романовській, яка змусила всіх мовчати „на всіх язиках", ми присутні при сакральних потугах новочасної імперської реінкарнації. Як інакше й назвеш процес перевтілення України соборної, незалежної, воскреслої — в напівживу губернію, населення якої записане в боржники XXI століття, здесятковане політичними чварами, конфесійним розбратом навіть у маєстаті однієї православної віри, залежної від усіх і вся, як наркоман від „дози"?

У моїй поетичній збірці „Пектораль" — камертон гіркої Тарасової музи, хоч би як це непоштиво звучало для слуху літературних каламарів і малоруських реаніматорів-некрофілів. І я впадаю у відчай безнадії на теперішніх „розпуттях велелюдних", і я крізь кривавий туман всепланетарного бойовища прозираю зачарований берег України, яка воскресне, бо інакше — жити не варт, писати не варт; ані модерні школи в поезії, ні мистецькі одкровення не спроможні воскресити дух істинного УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ. На теперішньому пострадянському просторі — все те ж Дике Поле в царинах Духа і невигаданої реальності, і після масового зубожіння та маргіналізації всього народу, а не лише кримінальних авторитетів та чиновних розбійників, на Україну спадає ніч невольничого ринку, і не встає упрост із колін Україна-Русь, а рокована Роксоланія перетворюється на Малоросію.

Уже не тріщина, стежка розколу — тектонічний розлам проходить через поетове серце, і за окраденою раніше, ніж збудженою, українською Атлантидою — привид інфернального фіналу. Грізні, войовничі, залізні строфи українського відродження, битого ідеологічним терором, катованого й розстрілюваного, нищеного й знищеного — і все-таки незнищенного! – звучать і тепер у серцях Шевченкового народу, народу України, в юних синах і дочках наших, у котрих не вирвеш із серця: вони народилися і стали людьми не в імперії, не в заляканій Малоросії, а в незборимій, як дух і матерія, омріяній у найстрашніших часах — Україні. Ці бунтівні хлопчики й дівчатка здатні не тільки на голодні походи й протести, це — українська еліта, що прийшла у світ із психологією переможців. Це Шевченкові діти – “ненарожденні”, та народжені, це діти героїв Круг, яким випало стояти не під шлюбним вінцем, а під кулями більшовицько-матроської орди, це — діти Карпатської Січі, отже — нащадки й правнуки не прадідів поганих, рабів і підніжків, бидла й сміття історичного. Сторозтерзані й сторозп'яті, ми вже народ у трьох іпостасях поколінь, і поетичне слово вільної людини зазвучить інакше, аніж у травмованого рабством старшого покоління.

Трагедія наша не в історії: немає жодного народу в світі, який мав би історію — як медяник. Українська трагедія — в трагедії української мрії, в тому, що царська корона в наших казках обирає голову Івана-дурника, котрому лише казка й дарує разом із короною силу богоборця, титана. Можна й тепер плакати за часами розбрату, Руїни, посипаючи голову попелом із власної хати, спаленої злими сусідами. Грім українського солов'я, за Шевченковим Гоголем — сучасником і земляком, улюбленцем українофоба Бєлінського — досі не затих, але ж останній Рюрикович IV любив страви саме із солов'їних язичків, а ми й самі на краю загибелі: зрікшись солов'їного статусу української мови, станемо крилом двоглавого візантійського орла Четвертого Риму, хай із комп'ютерною амуніцією. Храни нас, Господь, од такої долі!

Поезія може бути такою чи інакшою, традиційно-класичною чи модерною — та ж у трактаті Митрофана Довгалевського чи ізборниках Іоанна Величковського чи не весь „модерний арсенал" художніх тропів андеграунду XX століття, від дадаїстської піктографії до сюрреальної інфернальності, від кволої силабіки — до ізографіки. Сам Шевченко — геній словесної новації — інтуїтивно витворював не тільки сюжетні ліро-епічні собори своїх інвектив, у коломийковій стихії його вірша такі алітерації й асонанси („неначе ляля в льолі білій", „хто се, хто се по тім боці чеше коси, хто се?..” – от вам лише два приклади його „модерн арт’у"!), що прокреслили зоряну траєкторію в пошуки всієї поезії століття, та й за обрієм віку XX не закінчили свій путь у вулканічній магмі Слова.

Я щасливий уже тим, що не вчився в поетичній школі п'яного дяка, не шукав провіщення в хлипнівських малярів, не благав перепустки на Парнас у земляків із циновими ґудзиками, хоч холод таємних канцелярій проймав і мене з юних літ, і від колискової землі мене відлучали замолоду. Так, не вбили, не розстріляли, не замучили, не потягли на панську стайню, та хіба Шевченко не мріяв про свободу та життя? Ще рано думати, що наші Берестечко, Полтава й Крути — позаду... Та й там та й мені просяяв удалині берег України-Атлантиди, яка підніметься з дна тоді, коли наші душі встануть з колін, водою Дніпра змиємо із чіл тавра, змахнемо порох і попіл спалених століть України.

І буде син, і буде мати...
Дмитро КРЕМІНЬ,

поет,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

м. Миколаїв

Квітень 2003 р.

............................................................................................

Микола КУДЕЛЯ
“ТЕБЕ ШЕВЧЕНКО СПАС...”
Народився я 10 березня 1914 року в с. Буяні Торчинської волості Луцького повіту Волинської губернії. Тоді, як відомо, була сота річниця народження Шевченка і рік початку Першої світової війни.

Мій батько, Павло, за розповідями матері і людей, був великим книголюбом, і я, коли підріс, пам’ятаю горище, завалене книгами, журналами, газетами. Батька забрали на фронт, де він і загинув на річці Стоход у 1916 році. Тоді ж повернувся з німецького полону мій дядько, рідний брат моєї мами Уляни, Хома Кузьмович Наюк. Він ще до війни закінчив педагогічний інститут, а, відвоювавшись, одразу відкрив у рідному селі початкову школу. Зимою, коли випав сніг (бо влітку й восени треба було пасти корів), я пішов до школи. Учитель Хома Кузьмович, не маючи, певно, ще потрібної програми й підручників, бо ще гасали селом польські легіонери і кіннотники Будьонного, найбільше читав учням “Кобзаря”, розповідав біографію Шевченка, писав крейдою на великій чорній дошці слова: “Учітеся, брати мої, думайте, читайте...”

З того-таки першого цілющого джерела Кобзаревої музи, яка полонила тоді мою дитячу душу, п’ю все життя. Сила поетового слова дедалі більше захоплювала моє серце.

1927 року з ініціативи Хоми Наюка та інших свідомих громадян у нашому селі засновують філію товариства “Просвіта”, мене обирають бібліотекарем. Чим далі, то все більше Шевченко ставав моїм справжнім наставником, учителем. Я почав збирати книги його і про нього. Була вже своя маленька шевченкіана, але, на жаль, все пропало враз із хатою під час Другої світової війни.

На початку 1939 року мене разом з іншими односельцями арештовують і звинувачують у належності до ОУН. Метод слідства був таким: заводили в окрему кімнату дефензиви (слідчий відділ польської поліції), поліцай записував ім’я арештованого, накладав кайдани на ноги і ставив обличям до стіни. Стояти треба було рівно з опущеними руками, не спираючись на стіну. За порушення били в обличчя, по голові.

Минало 4 години — до поліцая приходила зміна. Один знімав кайдани, а другий заковував у свої. Збігало ще 4 години. Здав — прийняв. Так тривало три дні. Коли я упав непритомний на підлогу, дали добу відпочинку, а потім знову кайдани на ноги, і — стояти. Стою і думаю: “Яка ж то мука порівняно з тими, що приймали наші пращури-козаки. Їх пекли залізом, дерли паси зі шкіри, саджали на палі...”

Кажуть, немає чудес на світі, та чудо сталося. Останні дві доби минули, як довгий приємний сон. Було виразне видіння: наче перед моїми очима стояв Тарас і простягав мені руку. Це незабутнє... Так у моїй свідомості, не уві сні, я зустрічався з Кобзарем.

Тримали-катували мене у слідчому відділі з короткими відпочинками 22 дні. Знівеченого, хворого, з діагнозом “грузліца плюц” (тобто туберкульоз легенів), мене поклали у в’язничну лікарню № 6, так звану шустку, звідки мало хто виходив живим. Лікували та харчували бездоганно, щодня виводили, хто здужав, на двогодинну прогулянку на свіже повітря і сонячне тепло.

Пролежав у тій лікарні шість тижнів, зміцнів, і якраз у Зелену суботу, напередодні свята Трійці, наглядач відчиняє двері камери й називає моє ім’я. І слово найдорожче для в’язнів: “На вольность”. Я, приголомшений, сприйняв це за жарт, але товариші з камери підбігали, поздоровляли з волею, просили переказувати вісточки рідні.

Та не довго сонце гріло, не довго воля світила... Не встиг очуняти від польського “курорту”, як війна...

18 вересня 1939 року — “визволення”, прийшла радянська влада.

Всі ті “Просвіти”, культурно-освітні товариства “Відродження”, все витлумачувалося як контрреволюція. Що вже казати про політичні партії та організації. НКВС почав арешти з перших днів свого приходу. Люди втікали на захід, за Буг, а осуджені за Польщі з політичних мотивів пішли у підпілля. Я не збирався нікуди втікати, мав оправдальний документ від польської поліції.

Але доля розпорядилася по-своєму: мене першого із села підступно схопили в “чорний ворон”. “Енкаведе”, як і польське слідство, майже рік не змогло довести мою причетність до ОУН.

23 червня 1941 року, на другий день війни, сталінські кати виганяють всіх в’язнів, близько п’яти тисяч, на подвір’я тюрми, косять кулеметами, закидають гранатами. Поранених дострілюють з пістолетів. Я чудом залишився живим під трупами.

Розірваних тіл було більше, ніж зацілілих. Тих, хто вижив, примусили скидати вбитих і їхні рештки в ями, вириті німецькими бомбами на подвір’ї тюрми. З нашого села там загинуло одинадцять невинних людей...

За німецької окупації в 1942 і 1943 роках з моєї ініціативи по-справжньому, без жодних вказівок цензорів, дуже величаво й піднесено Буянь відзначала світлі дні ювілею Т.Шевченка. В 1944-у фронт зупинився в нашому селі. Я опинився на захопленій німцями території, і разом з іншими мене вивезли до Німеччини на роботу. В Бреславському таборі довелось півтора місяці голодувати, але на роботі в бауерів відчули полегшення.

Недалеко від міста Бунцлав в селі Гездорф знову наздогнало “визволення”. Тільки на захід, як робили мої друзі, я відмовився — генетично тягнуло на Україну, побачити хоч раз ще своїх дітей, вірну дружину, а там нехай і саме пекло. Краще на своїй землі неволю терпіти, як на чужій, непривітній, по волі ходити.

Наступного дня після “визволення” опиняюся в руках фронтової розвідки. Після довгих допитувань, перевірок: кого знав, з ким працював, призначають до штрафного батальйону. Зовсім нагло однієї квітневої ночі під дулами автоматів, у супроводі собак ведуть на станцію відправляти на штурм Берліна.

Під завісою ночі мені вдалося чкурнути під вагоном і вибратись у поля. Там, на безлюдному хуторі, в клуні, повній снопів, зробив криївку. З настанням ночі виходив зі схованки, пробирався до хати. У підвалі хати, що, мабуть, належала заможному німцеві, було вдосталь продуктів: мука, картопля, всілякі консерви з овочів і фруктів. На плиті пік смачні пляцки, коржики, варив борщ, навіть пощастило у підвалі біля комина, де була коптильня, знайти добрий шматок копчені. Тут я переховувався до закінчення війни. 15 травня вийшов до поляків, які приїжджали по буряки. З ними пішов до недалекого містечка Оельса, де зголосився до табору репатрійованих громадян.

У перших днях липня даю згоду гнати гурт корів на Україну – в Бориспільський район Київської області. Таким, а не іншим способом, я вірив, що дістануся батьківщини.

За три місяці, у похмуру осінь, під чужим прізвищем повертаюсь до рідного села. Темної ночі приходжу до своєї оселі, де народився, де залишив сім’ю і застаю руїну. Все господарство було конфісковане. Дружина з дітьми жила в чужих добрих людей. Через два роки глибокого підпілля 7 серпня 1947 року знову потрапляю до рук сталінських кагебістів. Пробував утікти, але три кулі попали у праву ногу, одна в ліву, жодної в серце. Відправили до тієї ж Луцької тюрми. В липні 1948-го – етапом на далеку Північ, на Колиму, рудник “Талімий”. І тут я жив із “Кобзарем”. У найстрашніші хвилини моїх страждань звертався до полум’яних слів віри в життя, які кріпили душу морально і фізично. Пам’ятаю, як одного разу озвірілий натовп злочинного світу на лісоповалі почав знущатися, примушуючи танцювати, обзиваючи “контрою” і “бандерівцем”.

Опухлі ноги не дозволяли навіть кроку ступити. Тоді удари посипались з усіх боків. Відчуваючи безвихідь і скору загибель, відпрошуюся перед смертю почитати напам’ять “Кобзаря”. Здивувались “блатняки”, ану, читай. Тоді я — поему за поемою: “Сон” (“У всякого своя доля...”), “Кавказ”, “Посланіє”... Пам’ять не зраджувала. Кожний рядок пророчих слів поета втихомирював, здавалось, безпросвітніх дикунів. Навіть головний зірвиголова на прізвисько Дуга сказав: “Молодець, тебе Шевченко спас, живи”... А в таборі наказав кухарю, щоб дав добавки баланди.

Дружина берегла всі мої листи з пекла, з того світу. В цих листах я часто переспівував рядки з “Кобзаря”, що були бальзамом у найтяжчі хвилини.

1956 року повернувся з Колими додому і поїхав у Львівський вугільний басейн, до м.Червонограда, де за три роки заробив мізерну копійчину, поставив хату у своєму селі.

Довго я ходив німий, мовчазний. Щойно на початку 60-х років, коли наша країна урочисто відзначала 100-річчя від дня смерті і 150-річчя від дня народження Т.Шевченка, я знову почав збирати “Кобзарі”, книжки про свого улюбленого учителя, батька й бога нашої України.

Сьогодні з гордістю можу сказати, що зібрав справжній скарб: близько тисячі видань, зокрема, 120 “Кобзарів”, серед них сім дореволюційних.

1974 року разом зі своїм духовним другом з Київщини Антоном Бурлачуком відвідав дорогі серцю місця: Моринці, Шевченкове, Суботів, Ведмедівку, Мельники, Холодний Яр, Черкаси, Канів, Київ... Відтоді майже щороку той край, де серце відпочине, святі місця Кобзаря кличуть мене в дорогу. І коли ступаю по землі, сходженій Тарасом, мою душу переповнюють сльози радості, втіхи, щастя. Дякую долі, Богові, що поєднав мене навік з Тарасом Шевченком, який став дороговказом у моєму житті.
Микола КУДЕЛЯ
  1   2   3   4   5   6   7   8

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Інститут інноваційних технологій І змісту освіти
Шевченкової творчості: «у шевченка все коло його дум І співчуттів перебуває в цілковитій відповідності зі змістом І ладом народного...

Хто є хто в європейській та американській політології
Тобто, це мислення Вчителя, який ще Сам вчиться: “Що я роз­умію, тому я вірю; але не все, чо­му я вірю, я розумію. Все, що я розумію...

Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою
Тож, можливо, закінчивши школу кожен зможе пронести через все життя орнаменти «вишитого рушничка» моєї науки

Вступ. Актуальність дослідження Учитель готується до хорошого уроку все життя
При цьому особливого значення набуває креативність особистості, її здатність до творчого нестандартного мислення, вміння ефективно...

Закон України «Про освіту»
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя І здоров'я,...

Уроку з української літератури на тему: Пейзажна та інтимна лірика
«Стояла я І слухала весну…», «Хвиля», «Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув!»

Ркзо «Новопавлівська сзш І-ІІІ ст.№1» Формування читацької самостійності на основному етапі
Книга, прочитана в дитинстві, залишається в пам'яті назавжди Поступово навичка свідомого читання, розуміння та осмислення інформації...

Що таке метод проектів?
У концепції загальноосвітньої школи наголошується, що школа – це простір життя дитини. Тут вона не готується до життя, а живе. Тому...

Ірен Роздобудько Гра в пацьорки
Пацьорки дрібний різнокольоровий бісер. Ним можна вишити гарну картину, а можна розсипати по підлозі І ніколи не зібрати до купи....

Компетентний учитель-компетентний учень
Учитель учиться все життя. Рівень професійної компетентності вчителя — це його знання, уміння, особистий досвід. Бути компетентним...

Урок №10 Тема: Розмова про життя
На сьогоднішньому уроці будемо розмовляти про життя представників живих організмів. Познайомимось з уявленнями українців про походження...

Проблема урізноманітнення форм роботи на уроці зараз не стоїть уже...
Я пропоную різні форми роботи на уроках української мови та літератури. Їх можна застосовувати І до інших предметів

Марія Старожицька «Все буде добре»
«Все буде добре», слова наче пробиваються до Лавра крізь грозову хмару, яка оповила голову, штрикаючи блискавками у скроні. Але Яр...

Закон порожнечі. Все починається з порожнечі. Але порожнеча завжди...
«Ми стаємо дорослими, але до життя підготовлені так само, як книжковий вчений-хробак до того, щоб виступати в балеті.»

Підручник складається з 4 розділів, кожний з яких розділено на кілька...
Ви активно розвивали свою інформаційно-технологічну компетентність, І інформаційні технології теж розвивалися високими темпами. Вони...

Після отримання платівок за опалення все більше людей звертається...
Фахівці Мінсоцполітики дали роз’яснення щодо найпоширеніших помилкових суджень громадян

Умови життя на планеті Земля. Вплив на організми чинників неживої природи
Земля та науковий світогляд про походження життя на Землі; поглибити та розширити знання учнів про середовище життя; дати поняття...

Опис досвіду роботи вчителя початкових класів Кременчуцької загальноосвітньої...
Валентина Володимирівна вважає навчити дітей мислити самостійно І творчо, зробити все, щоб дитячий талант розквітав з перших шкільних...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт