Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

1.2. Поняття правової охорони земель від забруднення та псування - Тараса Шевченка На правах рукопису удк 349. 415(477)...

Тараса Шевченка На правах рукопису удк 349. 415(477) Оверковська Тетяна Костянтинівна





Сторінка3/10
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1.2. Поняття правової охорони земель від забруднення та псування

Однією із найбільш гострих, складних і багатоаспектних проблем є проблема охорони якісного стану навколишнього природного середовища, зокрема, від забруднення та псування. Насамперед це стосується земель - найважливішої складової частини біосфери [254, с. 64-69].

Багаточисленні дискусії щодо раціонального землекористування та охорони якісного стану земель не змінили психології більшості людей, яка залишається споживацькою. Про це говорять дані багатьох соціологічних опитувань, які засвідчують, що проблема охорони навколишнього природного середовища в суспільстві посідає далеко не перше місце [278, с. 111-114], що обумовлює об’єктивну необхідність належного правового забезпечення охорони земель як в кількісному, так і в якісному відношенні.

Суспільство не може розвиватися без землі. Однак, як це не прикро, в умовах перехідного періоду економіки України до ринкових відносин природні ресурси, в тому числі і земельні, здебільшого розглядаються господарюючими суб’єктами як джерело і засіб одержання максимального прибутку. Враховуючи це, варто звернути увагу на те, що водночас з удосконаленням виробництва матеріальних благ виникають такі процеси і явища, що негативно впливають на якісний стан земельних ресурсів і стають причиною порушення природного балансу1.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [33] земля, поряд з іншими природними ресурсами, виступає одним із об’єктів охорони навколишнього природного середовища. Таким чином, охорона навколишнього природного середовища, в тому числі і правова, одночасно охоплює і охорону землі2, а проблеми охорони земель за своїми основними напрямами, принципами та засобами мають, на нашу думку, багато спільного з вирішенням проблем охорони довкілля в цілому.

Відтак земля може охоронятися як у комплексі з іншими природними ресурсами (наприклад, в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду), так і як окремий складовий елемент довкілля. Звідси, охорону земель логічно розглядати як частину більш широкого поняття – охорони навколишнього природного середовища.

Водночас дисертантка вважає, що охорону земель не можна ототожнювати із загальною проблемою охорони природи, оскільки охорона земель, в тому числі від забруднення та псування, поряд із загальними рисами охорони всього довкілля має і свої специфічні особливості [202]. Загальнонаціональне значення охорони земель підкреслюється у ст.14 Конституції України [1], згідно з якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Положення зазначеної статті відображає значення землі для народу як категорії екологічної і економічної.

Проте земля водночас є територіальною базою для інших природних ресурсів. Відтак в процесі використання землі землевласники та землекористувачі зобов’язані дотримуватися вимог щодо охорони від забруднення та псування й інших елементів навколишнього природного середовища. Таким чином, відносно взаємодії земельних ресурсів з іншими природними ресурсами, пропонуємо доповнити ст. 164 ЗК України, включивши до змісту охорони земель також охорону якісного та кількісного стану навколишнього природного середовища та його елементів у процесі використання та охорони земель від забруднення та псування.

Законодавче визначення поняття «охорона земель» (ст. 162 ЗК України [4] та ст. 1 Закону України «Про охорону земель» [32]) зводиться до того, що охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Констатуємо, що на законодавчому рівні поняття «охорони земель» закріплено як система різноманітних заходів, у тому числі і правового характеру. При цьому зазначені заходи спрямовують свою дію на забезпечення досягнення раціонального землекористування, на запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для інших потреб тощо, а також на захист земель від забруднення та псування.

При визначенні поняття «правової охорони земель від забруднення та псування» до уваги потрібно взяти дослідженні в спеціальній юридичній літературі положення про те, що сукупність організаційних, економічних, ґрунтозахисних, технологічних, юридичних та інших заходів, що складають суть охорони земель, будучи опосередкованими у правовій формі, набувають властивостей правової охорони земель [138, с. 277-278]. Також, в юридичній літературі простежується позиція, згідно якої у випадках, коли заходи з охорони земель отримують правове закріплення, правомірно говорити про правову охорону земель [190, с. 271]. З огляду на охорону земель від забруднення та псування заходи охорони повинні бути спрямовані на попередження та усунення тих негативних факторів, внаслідок дії яких сталися негативні зміни якісного стану земель.

Таким чином, правову охорону земель від забруднення та псування слід розглядати як складову правової охорони земель.

Правова охорона земель від забруднення та псування базується на таких основних принципах як: забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі; відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель від забруднення та псування; нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності у сфері охорони якісного стану земель; публічність у вирішенні питань щодо охорони земель, використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель тощо.

Науковцями-юристами у сфері дослідження земельних правовідносин зроблений чималий внесок у напрямі вивчення проблеми, яка розглядається. Тому існуючі наукові доробки та накопичений досвід складають необхідні передумови для розвитку напряму, означеному в даній дисертаційній роботі.

Доктринальне визначення правової охорони земель сільськогосподарського призначення запропоноване В.І. Андрейцевим, що визначається як комплекс ґрунтозахисних, організаційних, економічних, нормативно-технічних та державно-правових засобів, спрямованих на збереження та відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпечення екологічної безпеки довкілля [138, с. 277].

Варто підкреслити, що в радянській земельно-правовій літературі охорона земель зазвичай не виокремлювалась в самостійний інститут земельного права. Домінували погляди, згідно з якими все, що здійснювалось для забезпечення соціалістичного земельного правопорядку, одночасно з іншими цілями забезпечувало і охорону земель [83, с. 139-141; 143, с. 5-14; 180, с. 225-259]. В той період охорона земель зводилась до охорони права виключної державної власності на землю і права землекористування. Однак, якщо мова йде про охорону прав на землю, то земельним правовідносинам, які виникають з приводу цього, більш притаманний майновий аспект, а не екологічний. Таке розуміння охорони земель, на нашу думку, не охоплює охорону якісного стану земель від забруднення та псування.

Згодом поняття «правова охорона земель» набуває іншого визначення і розглядається вже як правовий інститут [208, с. 216; 199, с. 287; 210, с. 158-159 та інші]. Так, на думку Г.О. Аксеньонка, правова охорона земель являє собою систему юридичних заходів, спрямованих на збереження, відновлення і покращення якісного стану поверхні Земної кулі в межах відповідної території [199, с. 287]. При цьому автор підкреслює, що дана система заходів безпосередньо не спрямована на охорону права власності на землю і права землекористування, але тісно пов’язана з нею. Коли охороняється якісний стан земної поверхні, це означає, що земля охороняється всебічно, а до юридичних заходів належать такі як: правотворчий процес в даній галузі відносин; правові норми, що вміщують відповідні вимоги екологічного характеру та адресовані суб’єктам права; діяльність підприємств, установ, організацій та громадян по добровільному виконанню цих вимог; діяльність правозастосовуючих державних органів з приводу примусового виконання зазначених вимог зобов’язаними суб’єктами [199, с. 287-288]. Таким чином, Г.О. Аксеньонок підкреслював, що юридичні заходи і методи охорони права власності на землю і права землекористування, з одного боку, і охорона якісного стану земель, в тому числі від забруднення та псування, з іншого, мають суттєві особливості.

Дисертантка вважає, що з наведеною позицією слід погодитись, адже методи охорони прав на землю і охорони якісного стану земель суттєво різняться: так відмінності притаманні змісту та вимогам як землеохоронних норм, так і правовідносинам по їх реалізації. Зауважимо, що правова охорона земель від забруднення та псування, на нашу думку, в першу чергу, охоплює охорону якісних характеристик земель і має екологічний аспект.

На думку В.Л. Мунтяна, правова охорона земель являє собою систему правових норм, які містять приписи, спрямовані на збереження земель, відновлення й підвищення їх родючості, здійснюваних з метою раціонального використання землі [193, с. 117].

З огляду на те, що земля одночасно є об’єктом права власності і об’єктом права користування, відносно якого у власників і землекористувачів виникають відповідні правомочності, ряд науковців правову охорону земель розглядали як охорону права землекористування, що здійснюється державою шляхом встановлення відповідних правових норм та застосування санкцій до осіб, котрі не виконують ці вимоги [239, с. 105; 162, с. 150-151].

Автори двох останніх вищенаведених позицій в поняття правової охорони земель включають систему правових норм та застосування санкцій за їх невиконання, тобто юридичну відповідальність. Тимчасом, як нам видається, подібні точки зору не охоплюють всієї повноти поняття охорони земель, в тому числі від забруднення та псування, з таких причин: по-перше, наше суспільство ще не досягло такої стадії розвитку, коли дотримання законодавчих актів стає звичкою для всіх і кожного, і наявність лише відповідних законів не вирішує проблему правової охорони земель від забруднення та псування; по-друге, юридична відповідальність - це лише один із елементів правової охорони земель. При цьому акцентуємо увагу, що охорона земель повинна мати на меті не притягнення винної особи до відповідальності за вже скоєне правопорушення, а його попередження та забезпечення раціонального використання земель.

Деякі з підходів до поняття «правова охорона земель» зводяться до сукупності правових засобів, спрямованих на збереження, відновлення земель та поліпшення їх стану. Зокрема, йдеться про видання та застосування нормативних актів, які встановлюють заборони і дозволи у галузі використання та охорони земель, контроль за їх додержанням, здійснення заходів щодо збереження та підвищення родючості ґрунтів, раціональне використання земель, попередження їх забруднення, а також юридичної відповідальності за порушення правил охорони земель [98, с. 4; 208, с. 216].

В даних підходах, на наш погляд, простежується позиція, згідно якої правова охорона передбачає не тільки консервативну охорону земель, тобто їх збереження та запобігання їх погіршення, а й відновлення та поліпшення якісного стану земель. Це дається взнаки того, що основна соціальна цінність землі, на нашу думку, полягає не у формах власності на неї, а в її корисних властивостях як об’єкта природи.

Узагальнивши зазначені наукові позиції констатуємо, що поняття правової охорони земель, в тому числі від забруднення та псування, включає такі чинники: систему правових норм, систему заходів, юридичну відповідальність.

Разом з тим зауважимо, що реалізація правових приписів, заходів щодо охорони земель від забруднення та псування зумовлює виникнення та існування правовідносин. Тобто будь-які правові явища і обставини не можуть реалізовуватися відокремлено від правовідносин [88, с. 47]. Таким чином, правова охорона земель від забруднення та псування включає і правовідносини.

З огляду на те, що в доктрині земельного права земля розглядається як об’єкт інтегрованого та диференційованого правового регулювання [89, с. 5-9], охорона земель від забруднення та псування здійснюється при застосуванні як загальних підходів щодо охорони земель, так і тих, які спрямовані на охорону якісного стану земель.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Зауважимо, що Декрет «Про соціалізацію землі» вміщував положення про те, що у випадках порушення якісного стану земель право користування земельною ділянкою припинялось. Так, ст. 53 Декрету встановлювала, що право землекористування припиняється у випадках використання земельної ділянки для цілей, законом недозволених (наприклад, звалище відходів у не відведеному місці), та коли використання землі з боку однієї особи завдає шкоди сусідньому господарству (наприклад, використання хімічних засобів). Тобто, в зазначеній статті Декрету мова йшла не про що інше, як про випадки забруднення земель, які тягнули за собою припинення права користування землею.

11-12 грудня 1917 р. у Харкові на I Всеукраїнському з’їзді Рад Україну проголошено Радянською республікою і на її територію було поширено чинність Декрету «Про землю». Становлення земельного законодавства в Україні в подальшому відбувалося вже на його засадах. Зокрема, у 1918 році при Комітеті Наркомзему України утворюється секція охорони природи, яка пізніше була перетворена у Комісію по охороні природи, що існувала до 1929 р. Нова економічна політика радянського Уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства, яке відбувалось шляхом прийняття земельних кодексів радянських республік.

16 жовтня 1922 р. третьою сесією Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету був прийнятий Земельний кодекс УРСР (далі – ЗК УРСР), остаточна редакція якого затверджена 29 листопада 1922 р. Президією ВУЦВК [158]. З огляду на охорону земель від забруднення та псування, Кодекс наділяв земельні громади обов’язком відповідати перед державою за правильне та доцільне використання угідь.

Проте, не зважаючи на те, що у Кодексі були закладені основи захисту, збереження та відтворення земель, він мав більш економічну і політичну спрямованість, а не екологічну. Ст. 23 Кодексу встановлювала, що землекористувач не має право вчиняти на своєму земельному наділі дії, що порушують суттєві інтереси землекористувачів. Звідси ми можемо припустити, що такими незаконними діями могли бути й ті, що призводили до забруднення та псування земель. Отже, в деякій мірі ст. 23 Кодексу передбачалось впровадження обмежень у засобах використання земель, тобто на землекористувачів покладався обов’язок додержуватись вимог щодо порядку збереження земель. Крім цього, відповідно до вимог статей 3 і 7 ЗК УРСР 1922 р. встановлювався державний контроль за використанням землі і визначалися органи, що його здійснювали. Таким органом став Народний комісаріат землеробства УРСР і його органи на місцях.

Починаючи з 30-х років ХХ століття відбулися вагомі зміни як в промисловому, так і сільськогосподарському виробництві. В період колективізації на селі ліквідується стара система землеробства і розпочинається застосування машинної техніки, масове застосування органічних і мінеральних добрив [184, с. 163-176]. Крім цього, разом з розвитком сільськогосподарського виробництва розвивається швидкими темпами промисловість, яка стає одним із основних джерел забруднення земель.

З середини 30-х років ХХ століття як союзне, так і республіканське земельне, гірниче, водне і лісове законодавство розвивалося в основному не у формі законів, а шляхом прийняття партійно-урядових, а також урядових постанов та інших підзаконних актів. В цей період відбувається звуження компетенції союзних республік у регулюванні використання та охорони природних ресурсів та посилення ролі союзних нормативних актів, тобто відповідна централізація [239, с. 11-12]. Це пов’язано було з тим, що союзне земельне законодавство даного періоду розвивалося більш активно, охоплюючи регулювання всіх основних галузей народного господарства, в яких використовувались земельні ресурси. І вже після прийняття Конституції СРСР 1936 р. [174] переважна частина республіканських законодавчих актів того часу втрачає чинність в силу того, що індустріалізація країни та запровадження колгоспного устрою змінили соціально-економічні умови.

В період від 1936 р. і до початку 60-х років минулого століття головною базою природоохоронного законодавства, в тому числі і землеохоронного, стають загальносоюзні правові акти. Якщо законодавство у цей час і змінювалось, то лише у вигляді Законів СРСР або урядових підзаконних актів. Так, наприклад, 5 березня 1940 р. була прийнята постанова Ради Народних Комісарів Союзу РСР «Про введення правильних сівооборотів у колгоспах і радгоспах Української РСР» [106, с. 352]. Ця постанова мала на меті забезпечення значного підвищення родючості ґрунтів, росту врожайності, а також обов’язкове проведення деяких агротехнічних заходів, що певною мірою сприяло захисту якісних характеристик земель і збереженню їх від псування.

Початок 60-х років ХХ століття ознаменував собою новий період розвитку природоохоронного законодавства, зокрема у сфері охорони земель від псування та забруднення, який був обумовлений рядом об’єктивних причин, а саме: розвиток видобувної та переробної промисловості, транспорту, енергетики, містобудування зумовило все більш інтенсивне використання земельних ресурсів. Проте, для землі як ресурсу характерною ознакою є її просторова обмеженість.

Обмеженість земельних ресурсів послужила одним із факторів інтенсифікації землеробства, яка з 60-х років минулого століття стає генеральним напрямком розвитку сільського господарства України. При цьому центр ваги виробництва сільськогосподарської продукції переносився на інтенсифікацію використання земель шляхом впровадження ресурсоємких технологій з високим об’ємом робіт меліоративного напрямку. Широке неконтрольоване використання мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин на фоні тотального розорювання угідь з часом призвело до порушення кругообігу речовин в ландшафті, деградації складових його компонентів, а подекуди відгукнулось справжнім екологічним лихом [92, с. 81]. Крім того, проведення не завжди обґрунтованих культуртехнічних робіт на сільськогосподарських землях, забруднення агрохімікатами призвело до загострення ситуації в землекористуванні [261, с. 14]. У цьому зв’язку почали спостерігатися такі негативні наслідки, як забруднення земель хімічними речовинами, промисловими та побутовими відходами, псування сільськогосподарських угідь при будівництві та інше. В таких умовах, чинне на той період законодавство, являючи собою сукупність великої кількості несистематизованих, в основному підзаконних актів, виявилось не в змозі забезпечити раціональне використання і охорону земельних ресурсів [239, с. 12]. Саме тому на початку 60-х років минулого століття виникла нагальна необхідність в кодифікації як союзного, так і республіканського землеохоронного законодавства.

На нашу думку, на початку та в середині ХХ століття земельне право СРСР та УРСР виступало в основному регулятором відносин власності на землю, засобом закріплення монопольної державної власності на земельні ресурси. Лише з 60-х років минулого століття стурбованість суспільства за якісний стан земельних ресурсів стимулювала прийняття певних правових актів у галузі раціонального використання та охорони земель. Зауважимо, що саме в той період була прийнята значна кількість відомчих нормативних актів, які стосувалися заходів, спрямованих на захист земель від засмічення, забруднення та поліпшення їх якісного стану. Так, наприклад, для подальшого розвитку сільського господарства та створення в країні достатку продуктів землеробства і тваринництва особливого значення набувало підвищення культури землеробства, яке було несумісне із засміченням полів. З цією метою було прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР від 26 квітня 1962 р. «Про посилення боротьби з бур’янами» [46] та Правила боротьби з бур’янами, затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 11 травня 1962 р. №531 [63]. Зазначеними нормативними актами була визначена програма щодо застосування комплексу агротехнічних, хімічних, запобіжних та інших заходів, пов’язаних із попередженням засмічення земель та ліквідацією їх наслідків.

Прийняті в той період законодавчі акти збагатили землеохоронне законодавство рядом нових рис, різнобічніше і повніше стали регулювати суспільні відносини у сфері охорони земельних ресурсів. Так, прийнятий 30 червня 1960 р. Закон УРСР «Про охорону природи Української РСР» [217] визначив, що охорона природи полягає у збереженні, раціональному використанні, розширеному відтворенні природних ресурсів, серед яких в першу чергу виділив земельні ресурси. В інтересах охорони земель від забруднення на законодавчому рівні заборонялась така господарська діяльність, яка могла шкідливо вплинути на стан земель. Крім цього, зазначеним Законом було встановлено, що при плануванні використання природних ресурсів, в тому числі і земельних, потрібно виходити із необхідності їх комплексного використання і відновлення, враховуючи їх взаємозв’язок і залежність для того, щоб експлуатація одних ресурсів не завдавала шкоди іншим. Тобто, Закон зобов’язував при використанні відновлювальних природних ресурсів передбачати не лише задоволення поточних потреб, а й збереження та відтворення ресурсів, в тому числі і земельних.

Вирішенню проблем, пов’язаних із запобіганням псування земель внаслідок таких негативних явищ як вітрова та водна ерозія, була присвячена постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 16 травня 1967 р. «Про невідкладні заходи по захисту ґрунтів від вітрової і водної ерозії в Українській РСР» [219]. Цією постановою було визнано за необхідність здійснення комплексу агротехнічних, організаційно-господарських, лісомеліоративних та гідротехнічних заходів з метою запобігання захисту ґрунтів від ерозійних процесів та ліквідацією їх наслідків. Безумовно, багато випадків псування земель можливо попередити, якщо своєчасно помітити та зупинити такі негативні явища як, наприклад, ерозія земель або нераціональне використання земель. Проте відчутного ефекту у вирішенні проблем охорони земель вищезазначені нормативні акти не принесли.

Наступним важливим земельноправовим актом стали Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийняті Верховною Радою СРСР 13 грудня 1968 р. [205], в яких нарівні із іншими основоположними нормами земельного права були систематизовані також і норми, спрямовані на забезпечення охорони земель, в тому числі від забруднення та псування. Так, наприклад, ст. 13 Основ встановлювала обов’язок для землекористувачів вживати ефективних заходів по запобіганню засмічення земель, заростання їх бур’янами, а також інших процесів, які порушують стан ґрунтів. Крім цього, на законодавчому рівні була закріплена обов’язкова вимога для промислових і будівельних підприємств, організацій та установ не допускати засмічення земель виробничими та іншими відходами та стічними водами.

В подальшому норми, які мали землеохоронне спрямування, одержали розвиток в ЗК УРСР від 8 липня 1970 р. [159]. Так, зокрема, підприємства, організації та установи, які виробляли або застосовували у виробництві отруйні речовини та отрутохімікати, зобов’язані були вживати заходів для запобігання їх шкідливого впливу на землю (ст. 30). Норми про охорону земель містив також Примірний статут колгоспу, прийнятий Третім Всесоюзним з’їздом колгоспників у листопаді 1969 р. [212], постанова Ради Міністрів УРСР від 12 вересня 1960 р., якою було затверджено «Обов’язковий для всіх землекористувачів мінімум заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів і по відновленню родючості та продуктивному використанню еродованих земель в УРСР» [198] та інші акти.

Серед усіх категорій земель землі сільськогосподарського призначення завжди мали пріоритетне значення. Зважаючи на це, земельне законодавство 70-х років ХХ століття встановило пріоритет сільськогосподарського землекористування. Це було пов’язано насамперед з тим, що мало місце необґрунтоване вилучення сільськогосподарських угідь для потреб промисловості та інших несільськогосподарських потреб, а також вилучення земель із сільськогосподарського використання у зв’язку із підтопленням, заболочуванням тощо. Так, наприклад, протягом 1961-1982 років площа сільськогосподарських земель зменшилась на 1 млн. 170 тисяч гектарів [213, с. 118-120]. Зважаючи на це, ст. 29 ЗК УРСР 1970 р. регламентувала спеціальну охорону сільськогосподарських угідь, особливо зрошувальних та осушувальних. Зокрема, на суб’єктів, які використовували землі сільськогосподарського призначення, покладався обов’язок щодо охорони, відновлення та підвищення родючості ґрунтів.

Вилучення ділянок для несільськогосподарських потреб із земель сільськогосподарського призначення допускалося тільки у випадках особливої необхідності (ст. 40 ЗК УРСР 1970 р.). Проте збитки від вилучення земель сільськогосподарського призначення могли бути набагато більші, якби не були визначені основні засади правової охорони земель, що зводились до наступного. По-перше, Земельний кодекс УРСР 1970 р. обмежував перелік державних органів, які мали право здійснювати вилучення сільськогосподарських угідь для несільськогосподарських потреб. По-друге, законодавством був передбачений порядок обов’язкового попереднього погодження місця розташування об’єкта, що дозволяло проаналізувати економічні та екологічні наслідки вилучення відповідних земельних ділянок для несільськогосподарських потреб. По-третє, важливим заходом охорони було встановлення обов’язкового відшкодування землевласникам, у яких вилучалися продуктивні угіддя для несільськогосподарських потреб, збитків, пов’язаних із вилученням. По-четверте, особливій охороні підлягала найбільш цінна категорія земель сільськогосподарського призначення – високопродуктивні угіддя. По-п’яте, Земельний кодекс УРСР 1970 р. вміщував правові приписи стосовно охорони ґрунтів. Шосте, - законодавством був закріплений принцип пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, який полягав в тому, що для промислового будівництва, житлових об’єктів, залізничних та автомобільних доріг тощо, повинні надаватися землі несільськогосподарського призначення або непридатні для сільського господарства [213, с. 118-120].

Зауважимо, що особлива увага в земельному законодавстві того періоду приділялась охороні ґрунтів і підвищенню їх родючості. Глава 6 ЗК УРСР 1970 р. встановлювала обов’язки для землекористувачів в галузі охорони земель і підвищення родючості ґрунтів. В число цих обов’язків ст. 28 ЗК УРСР включала такі, що стосувалися всіх суб’єктів: не допускати засолення, заболочування, засмічення земель, заростання їх бур’янами, а також не допускати інших процесів, які погіршують стан ґрунтів. Окремою групою обов’язків виступали такі, що були безпосередньо адресовані певним суб’єктам. Так, наприклад, у відповідності до зазначеної вище статті, колгоспи, радгоспи та інші сільськогосподарські підприємства, організації та установи зобов’язані були здійснювати комплекс агротехнічних заходів для підвищення родючості ґрунтів (введення і освоєння науково обґрунтованих сівозмін, застосування органічних та мінеральних добрив, здійснення правильного обробітку ґрунту тощо). Особливістю цієї групи обов’язків було те, що поряд із правилом «не допускати», було закріплено положення про те, що «суб’єкти зобов’язані підвищувати родючість ґрунтів». На жаль, це стосувалося лише тих підприємств, які користувалися сільськогосподарськими угіддями [173, с. 32].

Псування земель відбувається також і внаслідок фізичної деформації ґрунтового покриву при проведенні гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. У зв’язку з цим та з метою збереження і раціонального використання родючого шару ґрунту при розробці родовищ корисних копалин і торфу, проведенні геологорозвідувальних, пошукових, будівельних та інших робіт, а також для забезпечення рекультивації земель, Радою Міністрів Української РСР була прийнята постанова від 14 липня 1976 р. «Про рекультивацію земель, збереження і раціональне використання родючого шару ґрунту при розробці родовищ корисних копалин і торфу, проведенні геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт» [220].

З метою забезпечення раціонального використання земельних ресурсів ЗК УРСР 1970 р. [159] було запроваджено ведення державного земельного кадастру (ст. 145), порядок здійснення якого був затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 29 липня 1977 р. «Про порядок ведення державного земельного кадастру» [221].

Важливе значення у сфері охорони земель від забруднення та псування покладалось на здійснення контролю в цій сфері. Загострення уваги законодавця на питаннях удосконалення правових засад організації і діяльності контрольних державних органів у галузі охорони і використання земельних ресурсів, а також розмежування і уточнення їх компетенції, стало однією із характерних рис правового регулювання землеохоронних відносин у 70-х роках ХХ століття. Зокрема, про це свідчить той факт, що Рада Міністрів СРСР 14 травня 1970 р. затвердила «Положення про державний контроль за використанням земель» [222].

Державний земельний контроль полягав у перевірці правильності надання земельних ділянок; використання земель відповідно до їх цільового призначення; додержання землекористувачами умов і порядку використання землі; запровадження в життя спеціальних заходів по підвищенню родючості ґрунтів, попередження їх забруднення та псування, рекультивації ушкоджених земельних ділянок; користування загальнопоширеними корисними копалинами, торфом і водними об’єктами тощо. У липні 1971 р. Верховною Радою УРСР були прийняті Закони про міську, району в місті та районну Раду депутатів трудящих Української РСР, в яких важливе місце відводилось питанням визначення компетенції відповідних Рад та їх виконкомів по охороні природних ресурсів, в тому числі і земельних, на підвідомчій території [149]. Органами, на які покладалось здійснення державного контролю в галузі охорони земель, були місцеві Ради депутатів трудящих, їх виконавчі й розпорядчі органи, Державний комітет Ради Міністрів УРСР по охороні природи.

Крім цього, у відповідності до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1970 р. «Про адміністративну відповідальність за порушення земельного законодавства» [214] псування земель, забруднення їх виробничими й іншими відходами та стічними водами було визнано правопорушенням, за вчинення якого встановлювалась адміністративна відповідальність.

З метою попередження забруднення земель постановою Верховної Ради СРСР від 20 вересня 1972 р. «Про заходи подальшого поліпшення охорони природи та раціонального використання природних ресурсів» [215] передбачалось підвищення відповідальності міністерств та відомств, підприємств, установ та організацій за виконання заходів щодо запобігання забруднення земель промисловими відходами та отрутохімікатами, комунально-побутовими стічними водами, а також дотримання санітарно-гігієнічних норм та правил.

Варто підкреслити, що важливою рисою земельного законодавства 70-80-х років минулого століття було й те, що у ньому приділялась особлива увага здійсненню землекористування на наукових засадах. Так, постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 29 грудня 1972 р. «Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів» [223] передбачалась розробка науково-технічного прогнозу можливих змін у біосфері на 20-30 років з визначенням заходів по максимальному попередженню негативного впливу господарської діяльності, а також по розвитку наукових досліджень, які могли б забезпечити вирішення найважливіших проблем охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів, в тому числі земельних. Зазначена постанова підвищувала природоохоронні вимоги до проектування, будівництва, експлуатації підприємств, споруд та інших господарських об’єктів, які певним чином впливали на навколишнє природне середовище.

З метою попередження забруднення земель отрутохімікатами, які застосовувались для боротьби з бур’янами, шкідниками рослин та гризунами, Рада Міністрів СРСР вимагала від колгоспів, радгоспів, інших підприємств і громадян суворого виконання встановлених правил застосування отрутохімікатів. У зв’язку з цим, починаючи з 1973 р. отрутохімікати могли продаватися колгоспам, радгоспам, лісгоспам та іншим підприємствам тільки на підставі висновку місцевих органів служб захисту рослин Міністерства сільського господарства СРСР або Державного комітету СРСР по лісовому господарству [199, с. 298].

Починаючи з 1975 р. з метою підвищення охорони природи було запроваджено перспективне та поточне планування природоохоронних заходів в країні як складова загальнодержавного планування розвитку народного господарства. Міністерства й відомства СРСР та Ради Міністрів союзних республік зобов’язані були надавати проекти перспективних та річних планів проведення заходів по охороні та раціональному використанню природних ресурсів в Держплан СРСР разом з проектами планів розвитку народного господарства [199, с. 297].

Земельне законодавство 70-80-х років ХХ століття закріплювало також норми, що містили вимоги щодо запобігання процесів, які погіршували стан земель. Однак існуюча на той час система господарювання, відносини власності, переоцінка адміністративно-правових засобів у галузі охорони навколишнього природного середовища, низька ефективність інституту юридичної відповідальності не створили належних політико-правових умов для вирішення проблем охорони довкілля [176, с. 13].

28 лютого 1990 р. в новій редакції були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю [206]. У відповідності з Основами та з врахуванням положень Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., Верховна Рада УРСР 18 грудня 1990 р. прийняла Земельний кодекс УРСР [160], необхідність прийняття якого була викликана потребою у проведенні земельної реформи. Також 18 грудня 1990 р. Верховною Радою України була прийнята постанова «Про земельну реформу» [44], згідно якої з 15 березня 1991 року всі землі України були оголошені об’єктом земельної реформи, передумовами якої нарівні з іншими обставинами були і соціально-екологічні. В якості одного із завдань реформи було передбачено проведення інвентаризації земель усіх категорій, визначивши ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений ЗК України [161], в якому питанням охорони земель були присвячені 3-ій і 5-ий розділи, які стосувалися цілей, завдання, змісту і порядку охорони земель, а також визначили завдання державного контролю за використанням і охороною земель та органи, що мали виконувати ці функції.

Катастрофічне погіршення стану земель в Україні надавало проблемі їх охорони особливого значення. Це було викликано тим, що високий рівень господарського освоєння території України визначав інтенсивний антропогенний вплив на земельні ресурси. Так, наприклад, надмірне розширення площі ріллі за рахунок схилових земель призвело до порушення екологічно збалансованого співвідношення земельних угідь. А це, в свою чергу, призвело до прискорення деградації, виснаження (а отже – і псування земель – Т.О.), забруднення земель різними токсичними сполуками. За таких умов лише загальні екологічні положення землекористування Земельного кодексу України 1992 р. не могли сприйматися як всебічне законодавче забезпечення охорони земельного фонду держави [105, с. 93].

І, дійсно, якщо проаналізувати зміст норм зазначеного Кодексу, то можна зробити висновок, що більшість з них була спрямована на регулювання земельних відносин у сільському господарстві, а розділ, присвячений охороні земель, в основному регламентував охорону земель сільськогосподарського призначення, а саме - охорону ґрунтів (ст. ст. 82-87).

Таким чином, законодавство 90-х років ХХ століття хоча і було істотно оновлено, але воно відставало від потреб практики, і залишило чимало прогалин. Тому дієвість його була не надто високою, існувала потреба у вдосконаленні правового регулювання землеохоронних відносин. Зокрема, розділ про охорону земель потребував суттєвого вдосконалення, у зв’язку з чим виникла необхідність в прийнятті такого законодавчого акту, який був би спроможний розв’язати екологічні проблеми у використанні й охороні земельних ресурсів.

При підготовці проекту нового земельно-правового акту в науковій літературі було висловлено слушну думку щодо обмеженості підходу до регулювання земельних правовідносин законодавчим актом у формі Земельного кодексу України, оскільки прийняття значної кількості конкретних законів створить істотні колізії для їх однозначного розуміння [156, с. 52]. Ця пропозиція зводилась науковцями до необхідності розробки та прийняття фундаментального земельного закону у формі кодексу законів про землю, в якому варто врегулювати всі відносини, що виникають у зв’язку з використанням, відтворенням і охороною земель як матеріальної основи суверенітету і територіальної цілісності України, національної безпеки, основного засобу виробництва у багатьох галузях господарювання, операційної бази системи розселення, мережі шляхів сполучення і функціонування народногосподарського комплексу, інших сфер діяльності на місці, умови, джерела і засоби життєдіяльності людини, формування сфери життя (біосфери) для інших живих організмів [89, с. 33].

Новий ЗК України був прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р. [4]. З його прийняттям розділ про охорону земель був значно розширений. Це стосується, в першу чергу, самого поняття охорони земель, визначення змісту охорони, встановлення особливостей використання техногенно забруднених земель, їх рекультивації та консервації.

Водночас, варто зазначити, що значна частина норм ЗК України не мають прямої дії. Це вимагає прийняття інших нормативних актів, які б були спроможні вирішити проблеми правової охорони земель від забруднення та псування. У зв’язку з цим перспективним напрямком розвитку землеохоронного законодавства слід, на нашу думку, вважати прийняття Закону України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. [32], в якому знайшли розвиток та реалізацію правові приписи розділу «Охорона земель» ЗК України.

На підставі викладеного вище, констатуємо, що проблема охорони земель від забруднення та псування виникла відносно давно [201]. У процесі історичного розвитку землеохоронного законодавства пропонуємо виділити певні етапи. Дана періодизація обумовлюється рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, динамікою розвитку законодавства щодо охорони земель від забруднення та псування тощо. Перший етап - дорадянська доба розвитку законодавства у сфері охорони земель від забруднення та псування: а) часи Київської Русі – початок розвитку машинного виробництва (70-ті роки ХІХ століття); б) 70-ті роки ХІХ століття – грудень 1917 р. В дорадянський період спостерігається відсутність спеціального правового регулювання відносин щодо охорони земель від забруднення та псування. Це відбувалось в межах охорони права власності на землю, забезпечення санітарного благополуччя населення, нормування лісогосподарської, будівельної діяльності тощо.

Другий етап - з грудня 1917 р. і продовжувався до прийняття Конституції СРСР 1936 р. Цей етап характеризується тим, що в грудні 1917 р. Україну було проголошено радянською республікою і становлення земельного законодавства відбувалось на засадах Декрету радянської влади «Про землю». Земельне законодавство цього етапу відображало більш економічну і політичну спрямованість, а не екологічну.

Третій етап тривав з 1936 р. і до початку 60-х років ХХ століття. Для цього етапу характерним є те, що індустріалізація країни та запровадження колгоспного устрою змінили соціально-економічні умови, прийняття Конституції СРСР 1936 р. зумовило припинення чинності переважної частини республіканського законодавства, і головною базою землеохоронного законодавства стають загальносоюзні правові акти.

Четвертий етап розпочався на початку 60-х років ХХ століття і тривав до березня 1991 р. Індустріалізація країни, хімізація сільського господарства, технічний прогрес зумовили інтенсивне використання земельних ресурсів, що, в свою чергу, викликало необхідність в подальшому розвитку землеохоронного законодавства. На цьому етапі була прийнята значна кількість законодавчих актів, які містили вимоги щодо запобігання негативних процесів, впливаючих на якісний стан земель. Але існуюча система господарювання, переоцінка адміністративно-правових засобів охорони земель, низька ефективність інституту юридичної відповідальності не створили належних умов для вирішення проблем охорони земель [176, с. 13].

П’ятий (новітній) етап історичного розвитку законодавства у сфері охорони земель від забруднення та псування бере початок з березня 1991 р., коли постановою Верховної Ради України «Про земельну реформу» було оголошено початок земельної реформи, і триває до сьогоднішніх днів.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Тараса Шевченка На правах рукопису удк 349. 415(477) Оверковська Тетяна Костянтинівна
Спеціальність: 12. 00. 06 – земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право

Тараса Шевченка На правах рукопису Марченко Світлана Іванівна удк 349. 42
Організаційно-правові питання товарного сільськогосподарського виробництва в Україні

Тараса Шевченка На правах рукопису Черноус Світлана Миколаївна удк...
Трудового кодексу України передбачає реформування понятійного апарату трудового права. Зазначені процеси зумовлюють необхідність...

Ярослава Мудрого На правах рукопису Вікторія Сергіївна Мілаш удк...
Розділ Розвиток наукової думки про договір у господарському обороті

Тараса Шевченка На правах рукопису Медведєва Наталія Петрівна
Поняття гірничої концесії та особливості гірничих концесійних правовідносин

Ярослава Мудрого На правах рукопису Дашковська Олена Ростиславівна...

Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах...
Права та обов'язки суб'єктів правовідносин з геологічного вивчення надр

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
Розділ 1 Теоретико-методологічні засади дослідження моделей любові в художній культурі

Правила прийому до Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2013 році
Провадження освітньої діяльності у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка здійснюється відповідно до ліцензії...

Конкурс проводиться для учнів 5 11 класів загальноосвітніх навчальних...
Тараса Шевченка та в межах відзначення у 2014 році 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у 2013/2014 навчальному році в Харківській...

На правах рукопису
Механізм формування корпоративної соціальної відповідальності в управлінні підприємством

Реферат удк 550. 8: 528 (084. 3М200)(477. 54)
Хгре (хкгре) – Харківська геологорозвідувальна експедиція (Харківська комплексна геологорозвідувальна експедиція)

Тернопільський національний економічний університет На правах рукопису Никифорак Ірина Іванівна
Вступ

Твір-опис у художньому стилі «Світ краси природи у творчості Т. Шевченка»
Тараса Шевченка та ХVІ міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика

Лекція П. М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також...
Співвідношення інтернаціонального І національного в деяких сферах розвитку народів світу

Тараса Григоровича Шевченка на уроках II української мови
Сьогодні вивчення мови поетичних творів Т. Г. Шевченка – дуже актуальна тема. Питання про те, як у мові Шевченка використовуються...

05 грудня 20015 року в Одеській області за підтримки Одеської обласної...
Про проведення обласного VІ міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені тараса шевченка

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
Електоральна громадська думка: концептуалізація та соціально-політичні практики 60



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт