Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

2.3. Основні правові форми охорони земель від забруднення та псування за законодавством України

Тараса Шевченка На правах рукопису удк 349. 415(477) Оверковська Тетяна Костянтинівна





Сторінка5/10
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

2.3. Основні правові форми охорони земель від забруднення та псування за законодавством України

Для розв’язання проблем правової охорони земель від забруднення та псування в Україні використовуються відповідні правові форми. В юридичній літературі часто можна зустріти термін «правова форма», але при цьому не завжди розкривається його зміст. Оскільки проблема, що досліджується пов’язана з таким поняттям, як «правова форма» охорони земель, спробуємо визначити сутність зазначеного терміна. Під час дослідження даного питання, на нашу думку, доцільно враховувати існуючі точки зору на розуміння правової форми, висловлені представниками загальнотеоретичної юридичної науки, оскільки до цього часу відсутні єдині підходи щодо визначення поняття «правова форма».

Одні вчені вважають, що під правовою формою слід розуміти сукупність норм права чи правових інститутів, що опосередковують певний вид відносин [263, с. 135]. Тобто, науковці під правовою формою розглядають правові норми, які, як відомо, вміщені в нормативних актах. Проте нормативні акти зазвичай вміщують правові приписи і є не чим іншим як формою права. В свою чергу, під формою права визнається зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством [178, с. 35] Форма права – це, по суті, зовнішня форма існування змісту норм права або різні види права. Аналогічної точки зору дотримуються й інші вчені [245, с. 192-193]. Але правову форму, на нашу думку, не можна ототожнювати із формою права, оскільки за допомогою правової форми здійснюється реалізація права.

Заслуговує на увагу точка зору С.С. Алексєєва, яка зводиться до того, що правову форму слід розглядати як один із різновидів правових засобів для оптимального вирішення соціальних завдань. При цьому під правовою формою автор розуміє окремі утворення, юридичні режими чи комплекси взаємопов’язаних правових утворень та режимів, які являють собою юридично дієві форми розв’язання життєвих проблем [85, с. 218-219]. Правові форми, зазвичай, знаходять нормативне вираження у вигляді інститутів. Науковець наголошує на такій важливій рисі правових форм, як можливість їх використання суб’єктами для досягнення тих чи інших завдань. При цьому така діяльність суб’єктів знаходить відображення у правах та обов’язках. І саме з юридичних прав та обов’язків бере початок формування системи правових засобів1. Виникає зв’язок «суб’єкт – правові засоби – соціальні завдання». Акценти у цьому зв’язку повинні бути зосереджені на його третій частині. С.С. Алексєєв зауважує, що існуючі правові форми являють собою засоби, інструменти не з точки зору суб’єктів, а, головним чином, з точки зору вирішених за їх допомогою завдань [85, с. 221-222].

Отже, констатуємо, що в даному тлумаченні правової форми розуміється сукупність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, правові режими, комплекси правових режимів, які оформлені в правові інститути, і за допомогою яких здійснюється вирішення існуючих проблем на правовому рівні.

Існують й інші погляди на правову форму. Так, наприклад, існує думка, згідно якої правову форму розглядають як засновану на нормах права міру можливої чи належної поведінки [179], що по суті зводиться до прав і обов’язків, оскільки під мірою можливої поведінки зазвичай розуміють права суб’єкта визначити власну поведінку, а під мірою належної поведінки – виконання належних суб’єкту юридичні обов’язки [207, с. 41-42].

Протилежну точку зору має М. Орлов, який вважає, що зведення правової форми лише до прав та обов’язків збіднює її поняття. Загальне поняття правової форми повинно охоплювати всі основні та принципові його ознаки. Це такі як: мати свою сферу суспільних відносин (предмет правового регулювання); правовий режим, в основу якого має бути покладено той чи інший спосіб правового регулювання, який дозволяє забезпечувати вирішення екологічних, соціальних чи інших завдань [204, с. 75].

На підставі викладеного, на думку дисертантки, можна констатувати, що під правовою формою охорони земель від забруднення та псування слід розуміти таке правове явище, яке може бути представлене у вигляді певних приписів, вимог, діяльності, повноважень, заходів або їх сукупності, що: 1) закріплені в правовій нормі; 2) мають обов’язковий характер; 3) дають змогу реалізувати право; 4) їх виконання буде сприяти збереженню якісного стану земель; 5) мають юридичний вплив на ту чи іншу ситуацію у сфері охорони земель від забруднення та псування.

Зауважимо, що чинне землеохоронне законодавство України не містить конкретного переліку правових форм охорони земель від забруднення та псування. Оскільки в юридичній науковій літературі розглядались лише окремі правові форми охорони земель, на нашу думку, виникає потреба в більш конкретному дослідженні аспектів правових форм, спрямованих на забезпечення охорони земель від забруднення та псування.

За своїм характером і змістом правові форми, спрямовані на охорону земель від забруднення та псування, можуть бути різноманітні. Відповідно і класифікація їх може бути проведена за різними чинниками. Зокрема, в юридичній науковій літературі [173, с. 64] класифікація правових форм проводилась за наступними критеріями: 1) за рівнем реалізації нормативного акту: загальнодержавним, регіональним, місцевим; 2) за суб’єктами, які реалізують правові форми: землевласники, землекористувачі, державні органи, органи місцевого самоврядування; 3) за термінами здійснення правових форм: постійні та тимчасові; 4) за об’єктами, які стосуються земель в цілому і окремо ґрунтів.

На нашу думку, можлива також класифікація правових форм у сфері охорони земель від забруднення та псування і за видами діяльності, яка певним чином може вплинути на стан земель (наприклад, сільське господарство, видобувна промисловість, транспорт тощо). Можлива класифікація правових форм охорони земель від забруднення та псування і за їх характером: заборонні, дозвільні, стимулюючі, превентивні тощо.

Варто зауважити, що організаційно-правове забезпечення охорони земель від забруднення та псування передбачає наявність відповідної системи органів управління, які здійснюють регулювання у сфері охорони земель. Згідно з чинним законодавством України регулювання в галузі охорони земель здійснюють Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, а також спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади в галузі охорони земель. Такими спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади є: Державний комітет України із земельних ресурсів, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство аграрної політики України. Отже, систему органів регулювання відносин у сфері правової охорони земель від забруднення та псування поділяємо на органи загальної та органи спеціальної компетенції у зазначеній сфері.

Відповідно до чинного законодавства України до основних правових форм охорони земель від забруднення та псування, на нашу думку, можна віднести: 1) встановлення заборон та обмежень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель; 2) здійснення контролю у сфері охорони земель; 3) закріплення державних стандартів і нормативів у сфері охорони земель; 4) економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель; 5) моніторинг земель; 6) ведення Державного земельного кадастру; 7) застосування юридичної відповідальності за порушення вимог охорони земель від забруднення та псування. В основу класифікації правових форм покладені заходи правового впливу щодо забезпечення охорони земель від забруднення та псування.

Однією із правових форм охорони земель від забруднення та псування є встановлення заборон та обмежень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель, яка передбачає, в певній мірі, обмеження прав на землю. Під обмеженням права на землю розуміють встановлену відповідно до чинного законодавства заборону або покладання на суб’єктів такого права додаткового обов’язку щодо вчинення дій, пов’язаних з використанням земельних ділянок [156, с. 130], або форму закріплення у законодавстві меж реалізації суб’єктивних земельних прав [154, с. 122]. Також, обмеження – це перелік дій, що обмежують права власника або користувача щодо розпорядження або користування земельною ділянкою1.

Право на земельну ділянку згідно зі ст. 111 ЗК України, з огляду на правову охорону земель від забруднення та псування, може бути обмежено шляхом встановлення: 1) заборони на провадження окремих видів діяльності; 2) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт тощо.

Встановлення заборони на провадження окремих видів діяльності регламентується як ЗК України, так і іншими законодавчими актами. Так, згідно зі ст.ст. 48, 52 ЗК України на землях оздоровчого, рекреаційного призначення, забороняється господарська або інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню цих земель або може негативно вплинути чи впливає на природний (а отже – і якісний) стан цих земель. Передбачають заборону певних видів діяльності, що можуть негативно вплинути на якісний стан земель, також Закони України «Про природно-заповідний фонд України» [38], «Про курорти» [27], законодавство про подолання наслідків катастрофи на Чорнобильській АЄС [37], про пестициди та агрохімікати [34], про зону надзвичайної екологічної ситуації [23], про екологічну мережу [17] та інші законодавчі акти.

Щодо обмеження прав на земельну ділянку шляхом встановлення умов додержання природоохоронного законодавства, зауважимо, що ці обов’язкові умови землекористування випливають із загальних обов’язків для всіх землевласників та землекористувачів, а саме із ст. ст. 91 і 96 ЗК України та зобов’язують додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля. Щодо обмеження, як вимоги, виконання визначених робіт - в документації на встановлення такого обмеження слід, на нашу думку, визначити перелік робіт, а також передбачити строки виконання цих робіт і санкції за їх порушення.

В юридичній науковій літературі слушно пропонується обмеження прав на землю здійснювати не шляхом введення заборони на вчинення певних дій, а шляхом покладення на суб’єкта земельних відносин певних обов’язків щодо володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Причому, мова йде не про загальні обов’язки, дотримання яких є обов’язковим для всіх власників землі та землекористувачів (ст.ст. 91, 96 ЗК України). Обмеженням прав на землі можна вважати лише додаткові обмеження прав власників та користувачів земельних ділянок, які введені саме з метою обмеження прав на землю певної категорії суб’єктів земельних прав [156, с. 132-133]. З огляду на правову охорону якісного стану земель, зауважимо, що встановлення таких додаткових обмежень повинно сприяти попередженню забруднення або псування земель.

За загальним правилом, закріпленим в ст. 110 ЗК України, обмеження прав може бути встановлено на всю земельну ділянку або її частину. Проте важко уявити, яким чином землеохоронні заходи, або раціональне та екологічно безпечне використання землі, чи застосування екологічно безпечних технологій обробітку ґрунтів може здійснюватися не на всій земельній ділянці, а лише на окремій її частині. Отже, як правова форма охорони земель від забруднення та псування, встановлення заборон та обмежень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель, на нашу думку, повинно охоплювати територію всієї земельної ділянки і стосуватися всіх землевласників та землекористувачів.

Аналізуючи чинне законодавство України, можна дійти до висновку, що ціла низка законодавчих актів певною мірою вміщує відповідні норми, які стосуються охорони земель від забруднення та псування в процесі здійснення господарської діяльності. Зокрема, аграрне законодавство – норми агротехніки та культури землеробства, які спрямовані на попередження забруднення ґрунтів [34; 28; 20]; в екологічному законодавстві – норми про охорону земель від засмічення, забруднення шкідливими речовинами тощо [15; 36; 37]; земельне законодавство – норми, спрямовані на захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування тощо [4; 32]; господарське законодавство – норми, які спрямовані на охорону земель від забруднення відходами промислового виробництва [3] та інші законодавчі акти. В юридичній науковій літературі процес реалізації таких заходів поділяється на два етапи: частина обов’язкових заходів повинна бути реалізована з початком господарської діяльності суб’єкта, незалежно від загрози настання негативних наслідків, а інша частина – з моменту виникнення такої загрози [172, с. 11]. Але, з нашої точки зору, можна виділити і третій етап, суть якого полягає у вчиненні відповідних землеохоронних заходів, які спрямовані безпосередньо на ліквідацію негативних наслідків, що вже сталися. Відтак, при здійсненні господарської діяльності комплекс заходів повинен, по-перше, обмежити забруднення земель до розмірів, які не порушують процес самоочищення, тобто до гранично допустимої концентрації, а по-друге, не допускати накопичення шкідливих речовин в продукції рослинництва.

Отже, під встановленням заборон та обмежень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель, слід розуміти покладання певних обов’язків на суб’єктів щодо вчинення дій або вимоги утримуватися від здійснення певних дій, які передбачені законодавством для відповідних земельних ділянок, пов’язаних із використанням останніх.

Наступною важливою правовою формою охорони земель від забруднення та псування є здійснення контролю за дотриманням законодавства у сфері охорони земель від забруднення та псування. Як правова форма, контроль являє собою специфічну форму діяльності державних органів, посадових осіб, інших суб’єктів та, маючи охоронне призначення, несе в собі навантаження запобіжного характеру, тобто недопущення будь-якого відступу від правил та виключення можливості правопорушення [120, с. 21]. Звертає на себе увагу той факт, що контроль, по-перше, здійснюється за усіма без винятку суб’єктами земельних відносин; по-друге, стосується всіх земель. Серед особливостей контролю за охороною земель в юридичній науковій літературі виділяються такі як: своєрідність його цілей, завдань та функцій; наявність уповноважених на його здійснення органів; здійснення специфічними формами та методами [82, с. 168-169]. Крім цього, контрольна діяльність у галузі використання та охорони земель базується на таких принципах як законність, систематичність, своєчасність, всебічність, об’єктивність, гласність, глибина та результативність [265, с. 183].

Відповідно до ЗК України видами контролю за охороною земель є державний, самоврядний та громадський контроль. Розмежування форм контролю провадиться за суб’єктом здійснення контролю.

Серед видів контролю за охороною земель державному контролю приділяється особливе значення. Це пов’язано, насамперед, з тим, що державний контроль здійснюється від імені держави та в межах функцій державного управління земельним фондом. Характерними рисами державного контролю за охороною земель є його загальність і постійність [266, с. 63]. Завдання, функції державного контролю за використанням та охороною земель, а також форми і методи його здійснення визначені в Законі України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [16].

Згідно зі ст. 188 ЗК України [4] державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель – спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів. Центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони навколишнього природного середовища, є Державний комітет України із земельних ресурсів [66]. Згідно Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 224, Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань, здійснює державний контроль за використанням та охороною земель. Виконуючі положення Указу Президента України № 720/2002 від 19 серпня 2002 р. «Про вдосконалення системи державного управління земельними ресурсами та контролю за їх використанням і охороною» [48] постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1958 [57] у складі Державного комітету України із земельних ресурсів було утворено Державну інспекцію з контролю за використанням і охороною земель, якій надано статус урядового органу державного управління.

Обов’язки по здійсненню державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону якісного стану земель, зокрема від забруднення та псування, також покладено на спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів, якими на сьогоднішній день є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях. Безпосередньо контролюючі функції зазначеного міністерства здійснює Державна екологічна інспекція та її територіальні органи, повноваження якої визначаються Положенням про Державну екологічну інспекцію, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. № 1520 [56]. Державний контроль за додержанням законодавства України щодо охорони якісного стану земель здійснюється у частині: додержання фізичними та юридичними особами законодавства про охорону земель; консервація деградованих і малопродуктивних земель; здійснення заходів щодо запобігання забруднення земель хімічними і радіоактивними речовинами, відходами, стічними водами; додержання екологічних нормативів з питань охорони земель та інші (ст. 7 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»). Контролюючі функції державного контролю можуть мати наступні форми: проведення перевірок; розгляд звернень юридичних і фізичних осіб; участь у роботі комісій при прийнятті в експлуатацію меліорованих систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об’єктів, які споруджуються з метою забезпечення охорони земель; розгляд документації із землеустрою, яка пов’язана з охороною земель (ст. 9 зазначеного вище Закону).

Таким чином, державний контроль у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність відповідних державних органів, що здійснюється шляхом спостереження, перевірки та аналізу даних щодо якісного стану земель та спрямована на виявлення, припинення та запобігання фактів забруднення та псування земель.

Важливою новелою ЗК України є запровадження такого виду контролю за охороною земель, як самоврядний контроль. Відповідно до ст. 189 ЗК України та ст. 20 Закону України «Про охорону земель» самоврядний контроль за охороною земель здійснюють сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Крім зазначених законодавчих актів, питання організації та здійснення самоврядного контролю регулюються також Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» [29].

На підставі аналізу чинного законодавства, виділяємо основні завдання самоврядного контролю у сфері охорони земель від забруднення та псування: запобігання порушення законодавства у сфері охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення; забезпечення запобіганню забруднення та псування земель тощо. Крім цього, згідно зі ст. 51 Закону України «Про охорону земель» подання органів місцевого самоврядування, що здійснюють контроль за використання та охороною земель, є підставою для прийняття рішень про консервацію земель.

Здійснюється самоврядний контроль за охороною земель шляхом перевірок землевласників та землекористувачів щодо додержання вимог землеохоронного законодавства; шляхом розгляду звернень фізичних та юридичних осіб щодо охорони земель; розгляду документації із землеустрою, яка пов’язана з використанням і охороною земель. У зв’язку з цим органам місцевого самоврядування підконтрольні всі підприємства, установи та організації комунальної власності відповідних територіальних громад (ст. 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Всі інші підприємства, установи, організації, які не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, повинні надавати на вимогу органів місцевого самоврядування відповідну інформацію з питань, що віднесені до їх відання.

Різновидом контролю, як правової форми охорони земель від забруднення та псування, є громадський контроль. Ст. 190 ЗК України та ст. 21 Закону України «Про охорону земель» передбачають здійснення громадського контролю за охороною земель громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Громадський контроль за охороною земель від забруднення та псування у відповідності до ст. 21 та ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [33] слід розглядати як складову громадського контролю у сфері охорони довкілля. Відповідно до чинного законодавства та Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, яке затверджено Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України1 від 27 лютого 2002 р. № 88 [68], основними завданнями громадського контролю у сфері охорони земель від забруднення та псування є: безпосередня участь громадськості у справах поліпшення екологічної ситуації; надання допомоги органам державного контролю у забезпеченні додержання вимог земельного законодавства юридичними особами та громадянами, запобігання та виявлення порушень земельного законодавства, ліквідація їх наслідків тощо.

На підставі викладеного констатуємо, що сутність контролю як правової форми охорони земель від забруднення та псування полягає в тому, що контролюючий суб’єкт здійснює перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього обов’язки щодо охорони земель. Отже, контрольна діяльність повинна здійснюватися у встановлених законодавством межах, своєчасно, всебічно, гласно та об’єктивно. Крім цього, потреба в контролі виникає не в останній інстанції, коли контролюючий орган поставлений перед фактом, який здійснився. Контроль повинен здійснюватися на всіх стадіях організації використання і охорони земель, забезпечуючи тим самим можливість прийняття своєчасних і необхідних в даній обстановці заходів, дій на підконтрольний об’єкт [257, с. 9]. На нашу думку, особливостями контролю у сфері охорони якісного стану земель, які дозволяють виокремлювати його із інших різновидів контролю, є його предмет, а саме суспільні відносини, які виникають у сфері охорони земель від забруднення та псування.

Наступною правовою формою охорони земель від забруднення та псування є закріплення державних стандартів та нормативів у сфері охорони земель. Відповідно до ст. 165 ЗК України та ст. 28 Закону України «Про охорону земель» стандартизація і нормування у сфері охорони земель полягає у забезпеченні екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом визначення вимог щодо якості землі, родючості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння земель. Враховуючи положення Закону України «Про стандартизацію» [39] (ст. 1) про те, що стандартизація являє собою діяльність щодо встановлення положень для загального і багаторазового застосування у певній сфері, та ч. 2 ст. 29 Закону України «Про охорону земель», стандартизацію у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність щодо розробки, затвердження, перевірки та перегляду нормативних документів (стандартів), які встановлюють обов’язкові вимоги до діяльності чи об’єктів, що певним чином впливають чи можуть вплинути на якісний стан земель, а також вимоги до провадження окремих заходів щодо охорони земель від забруднення та псування.

Згідно зі ст. 165 ЗК України та ст. 30 Закону України «Про охорону земель» з метою забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян, допустимого антропогенного навантаження на землі та ґрунти, у сфері охорони земель від забруднення та псування можуть встановлюватися такі нормативи: гранично допустимого забруднення ґрунтів; якісного стану ґрунтів; показників деградації земель та ґрунтів. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [33] зазначає, що нормування проводиться з метою встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог (ст. 31).

Таким чином, нормування у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність щодо встановлення певних якісних показників стану земель, методи і засоби визначення і оцінки ефективного та екологічно безпечного використання земель, а також допустимі рівні впливу на них антропогенних джерел.

Крім цього, вважаємо, що дотримання стандартів та нормативів у сфері охорони земель від забруднення та псування, є обов’язком землевласників та землекористувачів, який випливає із контексту ст.ст. 91 п. «б», 96 п. «б» ЗК України, згідно із якими землевласники та землекористувачі зобов’язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, одними із яких є дотримання встановлених стандартів та нормативів, спрямованих на запобігання забруднення або псування земель.

Чинне земельне законодавство забороняє господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин (ст. 45 Закону України «Про охорону земель»). Нормативи ГДК небезпечних речовин у ґрунтах, а також їх перелік затверджується органами виконавчої влади у сфері охорони довкілля та санітарно-епідемічного нагляду за погодженням з органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Тобто, гранично допустимі концентрації шкідливих речовин встановлюються як критерії фактору безпеки місця проживання людини та фіксуються у відповідних правилах і нормах. Так, наприклад, у сфері охорони якісного стану земель застосовуються такі нормативи ГДК: Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах № 2264-80 від 30.10.1980 р.; Орієнтовно допустимі концентрації хімічних речовин у ґрунтах (ОДК) № 2402-81 від 10.06.1981 р.; Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах № 3210-85 від 01.02.1985 р.; Санітарні норми допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах № 4433-87 від 30.10.1987 р. [151]. З юридичного погляду нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) у ґрунтах є правовим критерієм правомірності чи неправомірності діяння, пов’язаного із впливом на стан земель [153, с. 534].

Слід зауважити, що існуюча система нормативів ГДК небезпечних речовин у ґрунтах піддається критиці з боку сучасних вчених. Це відбувається у зв’язку з тим, що, по-перше, не для всіх забруднюючих речовин встановлені нормативи ГДК, а по-друге, сама система їх встановлення не враховує багатьох екологічних факторів, регіональних особливостей ґрунтів, ефекту кумуляції екологічного ризику тощо. Вітчизняними вченими розроблена більш досконала система екологічного нормування якісного стану земель, яка дозволяє враховувати як функціональний розподіл останніх, так й їх фізико-екологічні особливості [154, с. 406-407]. Крім цього, на думку фахівців, нормативи повинні встановлюватися для кожної окремої земельної ділянки, що передається у власність чи у користування, про що фіксувати в спеціальних додатках до державних актів на право власності на землю або до договорів оренди [255, с. 52].

Наведене свідчить про необхідність вдосконалення та систематизації нормативно-технічної документації, оскільки нормативно-технічні акти, якими регламентуються використання й охорона земель, не охоплюють всієї сфери використання земель. Вони мають орієнтуватися на вирішення завдань збереження сталості землекористування, ґрунтового покриву та земельних ресурсів за кількісними та якісними показниками, сприяти мінімізації негативного впливу на них [259, с. 53].

Крім того, подальший розвиток нормативно-технічної бази обумовлюється необхідністю адаптації законодавства України щодо охорони якісного стану земель до законодавства Європейського Союзу. Поряд з національними інститутами із стандартизації, існує подібна діяльність і на міжнародному рівні, яка здійснюється під опікою International Standard Organization (ISO)1. У розробці стандартів приймають участь інституції із стандартизації держав-членів ЄС. Наслідками такої діяльності є три типи документів: 1) європейський стандарт, який застосовується у всіх державах-членах і заміняє національні стандарти, що йому суперечать, у разі, якщо його опублікувала національна інституція із стандартизації; 2) гармонізаційні документи, при застосуванні яких зберігаються і національні стандарти; 3) попередні європейські норми, що застосовуються на протязі трьох років у тих сферах, в яких технічний прогрес має надзвичайні темпи [234, с. 165].

Саме тому проект Загальнодержавної програми використання та охорони земель в якості одного із основних напрямків забезпечення реалізації Програми визначає необхідність розробки і затвердження нормативно-технічних документів щодо використання та охорони земель. Вважаємо, що вирішенню проблем у сфері охорони земель від забруднення та псування буде сприяти система нормативно-технічних документів, яка міститиме нормативи: організаційно-методичні, в яких визначаються основні загальні положення використання та охорони земель; оптимального співвідношення земельних угідь у різних регіонах; технологічні нормативи навантажень у процесі використання сільськогосподарських угідь (хімічні, механічні, меліоративні, оціночні); показників деградації земель та ґрунтів, які встановлюються для кожної категорії земель, а також нормативи допустимої деградації; гранично допустимого рівня забруднення земель, а саме: ГДК хімічних речовин, залишкових кількостей пестицидів та агрохімікатів, важких металів, нафтопродуктів і радіонуклідів, а також максимально допустимі рівні забруднення радіоактивними речовинами; гірничотехнічні, якими регламентується проведення рекультивації порушених земель тощо.

Таким чином, розробку стандартів, норм, правил у сфері охорони земель, в тому числі від забруднення та псування, слід вважати одним із чинників правового регулювання відносин щодо запобігання антропогенного навантаження на земельні ресурси, яке б не перевищувало певний порогів рівень.

Однією із правових форм у сфері охорони земель від забруднення та псування є економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель, яке являє собою механізм ціноутворення, кредитування, пільгового оподаткування, виділення бюджетних і позабюджетних коштів, компенсації зниження доходів тощо, за допомогою якого забезпечується раціональне використання земельних ресурсів, створюються сприятливі умови для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, збереження та відтворення родючості ґрунтів, захисту земель від негативних наслідків антропогенної діяльності людини [156, с. 200]. Іноді під економічним стимулюванням землевласників та землекористувачів розуміють як спонукання до активних дій, так і заохочення за вже досягнуті результати [163, с. 122].

Правове регулювання економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель від забруднення та псування здійснюється на підставі норм Земельного кодексу України [4], Законів України «Про охорону земель» [32], «Про плату за землю» [35], «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» [37], «Про фермерське господарство» [40], норм податкового законодавства та інших нормативних актів.

Відповідно до ст. 205 ЗК України та ст. 27 Закону України «Про охорону земель» зміст економічного стимулювання у сфері охорони земель від забруднення та псування включає: надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені як загальнодержавними, так і регіональними програмами охорони земель; виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, які порушені не з їх вини; компенсація з бюджетних коштів зниження доходу власників та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, які стали такими не з вини землекористувачів та власників.

З огляду на охорону земель від забруднення та псування законодавець регламентує виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини (п. «б» ст. 205 ЗК України). Порядок виділення коштів державного бюджету на оплату робіт з поліпшення земель визначається згідно із Порядком використання коштів державного бюджету України на оплату робіт з докорінного поліпшення земель, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України та Міністерства фінансів України від 27 лютого 2002 р. № 58/136 (далі - Порядок) [69].

Проте, звертає на себе увагу той факт, що дія зазначеного Порядку розповсюджується на підприємства агропромислового комплексу та науково-дослідні господарства УААН для здійснення заходів з хімічної меліорації ґрунтів. Не відповідають вимогам сьогодення і умови надання цих коштів. Так, Порядком встановлено (п. 2.1), що визначення сільгосппідприємств, яким надаватимуться кошти з державного бюджету на оплату робіт, здійснюється на конкурсній основі. Тоді як бути тим, хто з певних причин не мав можливості бути учасником конкурсу або це фізична особа, яка використовує земельну ділянку, що потребує поліпшення. Крім того, положеннями ст. 205 ЗК України виділення коштів державного або місцевого бюджету для відновлення попереднього стану земель передбачено і для громадян. На нашу думку, зазначений Порядок потребує удосконалення в частині розширення кола осіб, які можуть бути учасниками економічного стимулювання, а також переліку заходів по відновленню якісного стану земель, що оплачуються за рахунок бюджетних коштів.

Чинним законодавством України у сфері охорони земель від забруднення та псування передбачена можливість економічного стимулювання для відновлення попереднього стану земель. Але, земельна ділянка може зазнати такого забруднення чи псування, коли відновлення попереднього стану є неможливим. У даній ситуації, як нам видається, буде доцільним подальше використання такої земельної ділянки з іншою метою, тобто за іншим цільовим призначенням. Відтак, пропонуємо удосконалити п. «б» ст. 205 ЗК України, встановивши, що виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам здійснюється для відновлення попереднього стану земель або приведення їх у стан, придатний для подальшого використання за іншим цільовим призначенням.

Підставою для розгляду питання про економічне стимулювання заходів щодо охорони земель від забруднення та псування є заява чи клопотання землевласників і землекористувачів до органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, які здійснюють регулювання у сфері охорони земель, за місцезнаходженням земельної ділянки. При цьому додається висновок органів виконавчої влади з питань аграрної політики про покращення екологічного стану земель згідно з даними агрохімічного паспорту земельної ділянки. Це пов’язано з тим, що необхідність економічного стимулювання передбачається не для всіх господарських заходів землевласників і землекористувачів, спрямованих на охорону земель, а тільки тих, які мають вагоме значення. Наприклад, немає необхідності стимулювати заходи землевласника чи землекористувача по угноєнню ґрунтів, які є звичайними та повсякденними способами агротехніки. Також не можна ставити в здобуток заходи по боротьбі з бур’янами. Поява бур’янів на полях – це, безумовно, є негативними наслідками незадовільної обробки ґрунтів, тобто не потрібно змішувати поточні та капітальні роботи по охороні земель1.

Одним із чинників економічного стимулювання охорони земель від забруднення та псування є плата за землю. Використання землі в Україні є платним відповідно до вимог ст. 206 ЗК України. Відносини у сфері встановлення і справляння плати за землю регулюються Земельним кодексом України, Законами України «Про плату за землю» [35], «Про оренду землі» (в редакції від 2 жовтня 2003 р.) [31], Порядком нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення, затвердженим Наказом Держземагенства України, Мінагрополітики України, Мінбудархітектури України, Держкомлісгоспу України, Держводгоспу України, УААН 27 січня 2006 р. № 19/16/22/11/17/12 [72], Порядком нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженим Наказом Держземагенства України, Мінагрополітики України, Мінбудархітектури України, УААН 27 січня 2006 р. № 18/15/21/11 [73].

Розглядаючи плату за землю як складову економічного стимулювання у сфері охорони земель, зауважимо, що плата за землю запроваджується як джерело формування коштів для фінансування заходів, спрямованих на охорону земель, в тому числі від забруднення та псування. Платність спонукає суб’єктів до активних дій по раціональному використанню природних об’єктів, які знаходяться у їх володінні [267, с. 42].

Отже, економічне стимулювання у сфері охорони земель від забруднення та псування варто розглядати як комплекс взаємозалежних заходів, які спрямовують свою дію на підвищення зацікавленості осіб, що використовують земельні ділянки та здійснюють заходи по охороні земель від негативного техногенного впливу. Проте, ЗК України не містить правових норм, які б передбачали процесуально-правове регулювання таких важливих засобів та одночасно й правової форми охорони земель від забруднення та псування, як економічне стимулювання. Закон України «Про охорону земель» [32] лише зазначає, що порядок економічного стимулювання заходів щодо охорони земель встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 27). Частково дані заходи врегульовані в інших нормативних актах, зокрема, у зазначеному вище Порядку використання коштів державного бюджету України на оплату робіт з докорінного поліпшення земель.

У зв’язку з цим виникає необхідність у нормативному акті, який би встановлював певний порядок реалізації засобів економічного стимулювання та передбачав би елементи механізму, що надавали би можливості працювати тим чи іншим правовим нормам. Наприклад, у відповідній постанові Кабінету Міністрів України. Проте, може бути можливим й інший варіант вирішення процедурно-процесуальних питань здійснення економічного стимулювання, а саме: не шляхом прийняття ще одного нормативного акту, а шляхом вдосконалення існуючого, наприклад, Земельного кодексу України. Крім цього, Земельний кодекс України – це кодифіковане джерело земельного законодавства і права, тому бажано, щоб норми, регулюючі охорону земель, в тому числі від забруднення та псування, були вміщені в Земельному кодексі України. Як зазначає академік В.І. Андрейцев, безпідставно «відривати» норми, спрямовані на охорону земель, в окремий закон, враховуючи, що відносини з охорони земель є складовими Земельного кодексу України [89, с. 35]. Відтак, процесуально-правове регулювання заходів економічного стимулювання, як правової форми охорони земель від забруднення та псування, потребує суттєвого удосконалення.

Наступною правовою формою охорони земель від забруднення та псування слід вважати моніторинг земель (англійською monitoring – контроль, від латинської monitor – той, хто попереджає, застерігає, радник, консультант) – регулярне спостереження за станом природних, технічних і соціальних процесів з метою їх оцінки, контролю та прогнозування [276, с. 764]. Вперше ведення моніторингу земель в Україні було передбачено Земельним кодексом, прийнятим 18 грудня 1990 р [160]. Фактично систематичні спостереження за станом земельних ресурсів розпочали здійснюватися в нашій країні після затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. Положення про моніторинг земель.

Юридичне визначення моніторингу земель наведено в ст. 191 ЗК України, згідно з якою моніторинг земель являє собою систему спостережень за станом земель, яка має на меті своєчасне виявлення змін у стані земель, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

Правове регулювання здійснення моніторингу земель відбувається на підставі положень ЗК України [4], Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» [33], «Про охорону земель» [32], «Про меліорацію земель» [28], «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [16], а також Положенням про моніторинг земель, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661 [60] та інших нормативних актів.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Тараса Шевченка На правах рукопису удк 349. 415(477) Оверковська Тетяна Костянтинівна
Спеціальність: 12. 00. 06 – земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право

Тараса Шевченка На правах рукопису Марченко Світлана Іванівна удк 349. 42
Організаційно-правові питання товарного сільськогосподарського виробництва в Україні

Тараса Шевченка На правах рукопису Черноус Світлана Миколаївна удк...
Трудового кодексу України передбачає реформування понятійного апарату трудового права. Зазначені процеси зумовлюють необхідність...

Ярослава Мудрого На правах рукопису Вікторія Сергіївна Мілаш удк...
Розділ Розвиток наукової думки про договір у господарському обороті

Тараса Шевченка На правах рукопису Медведєва Наталія Петрівна
Поняття гірничої концесії та особливості гірничих концесійних правовідносин

Ярослава Мудрого На правах рукопису Дашковська Олена Ростиславівна...

Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах...
Права та обов'язки суб'єктів правовідносин з геологічного вивчення надр

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
Розділ 1 Теоретико-методологічні засади дослідження моделей любові в художній культурі

Правила прийому до Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2013 році
Провадження освітньої діяльності у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка здійснюється відповідно до ліцензії...

Конкурс проводиться для учнів 5 11 класів загальноосвітніх навчальних...
Тараса Шевченка та в межах відзначення у 2014 році 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у 2013/2014 навчальному році в Харківській...

На правах рукопису
Механізм формування корпоративної соціальної відповідальності в управлінні підприємством

Реферат удк 550. 8: 528 (084. 3М200)(477. 54)
Хгре (хкгре) – Харківська геологорозвідувальна експедиція (Харківська комплексна геологорозвідувальна експедиція)

Тернопільський національний економічний університет На правах рукопису Никифорак Ірина Іванівна
Вступ

Твір-опис у художньому стилі «Світ краси природи у творчості Т. Шевченка»
Тараса Шевченка та ХVІ міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика

Лекція П. М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також...
Співвідношення інтернаціонального І національного в деяких сферах розвитку народів світу

Тараса Григоровича Шевченка на уроках II української мови
Сьогодні вивчення мови поетичних творів Т. Г. Шевченка – дуже актуальна тема. Питання про те, як у мові Шевченка використовуються...

05 грудня 20015 року в Одеській області за підтримки Одеської обласної...
Про проведення обласного VІ міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені тараса шевченка

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
Електоральна громадська думка: концептуалізація та соціально-політичні практики 60



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт