Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Таблиця 1.3 - Національної академії наук України Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису Кухта Мирослава Павлівна

Національної академії наук України Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису Кухта Мирослава Павлівна





Сторінка8/40
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

Таблиця 1.3 Уявлення населення країн Європи про вік, з якого починається старість жінки/чоловіка, 2008 р. (%)

Країна Європи

Жінки

Чоловіки

Австрія

60,9

43,0

Бельгія

64,9

38,7

Болгарія

59,4

44,1

Велика Британія

64,7

66,3

Данія

60,8

42,7

Естонія

56,0

36,1

Ірландія

66,0

66,0

Іспанія

64,4

42,3

Кіпр

52,8

47,1

Латвія

50,6

51,8

Нідерланди

68,3

67,6

Німеччина

57,6

39,1

Норвегія

68,3

69,3

Польща

60,7

62.6

Португалія

63,7

63,2

Росія

57,2

59,7

Румунія

56,7

59,6

Словаччина

58,8

60,1

Словенія

57,9

57,0

Угорщина

58,3

61,3

Україна

57,3

60,3

Фінляндія

64,7

36,2

Франція

68,9

69,5

Швейцарія

57,7

45,4

Швеція

62,8

62,9

Цілковитої одностайності у поглядах на вікові межі старості серед соціологів немає, але доволі наполегливо йдеться про виділення окремого вікового періоду між дорослістю і старістю. На сьогодні термін «старіння», запропонований Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ)1), вказує на поступовість і безперервність цього процесу. Відповідно до класифікації Європейського регіонального бюро ВООЗ старіння (похилий вік) триває у чоловіків з 61 до 74 років, у жінок — з 55 до 74 років. З 75 років настає старість (похилий вік). Період старше 90 років — довгожительство (старечість). Загалом, сучасна вікова класифікація ВООЗ має такий вигляд:

  • 25-44 — молодий вік;

  • 44-60 — середній вік;

  • 60-75 —похилий вік;

  • 75-90 — старечий вік;

  • після 90 — довгожителі [WHO].

Соціальний критерій переходу до старості часто пов’язують з офіційним віком виходу на пенсію. Проте, по-перше, у різних країнах для різних професійних груп, для чоловіків і жінок, як ми бачили, пенсійний вік неоднаковий (переважно від 55 до 70 років); по-друге, дедалі наполегливіше соціологи говорять про «третій вік», проміжний між середнім і старечим віком як за ціннісними орієнтаціями, так і за способом життя, ототожнюючи його з хронологічним діапазоном 60-75 років.

Альтернативою віку виходу на пенсію як відлікової точки початку старості використовуються показники частки населення віком 65 років і старше (запропоновано Райдером) та частки населення з майбутньою тривалістю життя 10 років і старше [Аксьонова, Крімер та Курило, 2014], що дає можливість під іншим кутом зору поглянути на зміни в доживанні та пов’язані з ними зміни в життєвому циклі, переглянути уявлення щодо меж старіння [Кухта, 2017с].

Вважаємо доцільним визначати межі старості з погляду соціальної норми — тієї вікової межі, яка відділяє в суспільній свідомості, закріплюючись в індивідуальній самосвідомості, активний (чи принаймні, потенційно активний) період життя від пасивного. Мова не йде про якусь фіксовану цифру, це перехідний період стагнації численних функцій, темпи, інтенсивність і тривалість згортання чи видозміни яких не може відбуватися за однаковим сценарієм. Ці межі справді залежать не лише від великої кількості зовнішніх і внутрішніх чинників, а й від їх конфігурації. Вочевидь, йдеться не тільки про нижню вікову межу старості, а й про верхню — про яку тривалість життя можна було б сказати, що він/вона достатньо пожив/пожила (прикладом може слугувати хоча б випадок з 104-літнім австралійським ученим Д. Гудоллом про період переходу до старості, його свідомий вибір евтаназії, що була здійснена 10 травня 2018 р., як завершення життєвого шляху) [Эвтаназия под оду к радости, 2018].

Такі вікові межі потребують ще додаткового вивчення, зокрема крос-культурного; відкритим залишається і питання про способи вимірювання та подальшу інтегративну інтерпретацію отриманих даних. Поки що з огляду на проведені дослідження щодо ціннісних орієнтацій (які є важливою, однак не вичерпною ознакою вікової ідентифікації) людей старшого віку можна вести мову про перехідний період від дорослості до старості як віковий коридор у межах від 55-60 до 70-75, а щодо ряду функцій — і до 80 років. Для України, щоправда, верхня межа є дещо нижчою і проходить по віковому кордону 65-70 років [Кухта, 2017с].

Орієнтація на соціально прийняту, а відтак і суб’єктивно прийнятну тривалість життя виступає точкою відліку в побудові життєвих планів та життєвої активності. Прийнятна тривалість життя може виражатися термінами «достатньо пожив», тобто час, протягом якого людина має «відбутися у житті» і до якого слід встигнути здійснити те, що планувала; а наближення життєвого шляху до такої межі ставатиме стимулом для підбиття підсумків життя. Однак передчасно стверджувати, що якийсь з підходів, у тому числі й авторський, може претендувати на статус аксіоми [Мартинюк, Кухта, 2014b; Кухта 2015а].

Можна констатувати, що, попри вагому кількість досліджень, поняття про межі старіння в науковому дискурсі залишаються доволі умовними. Причому навіть у межах однієї галузі одностайності щодо поділу немає. Цьому є ряд причин: це і зміна середньої тривалості життя з відповідною зміною фізичних і соціальних можливостей людей, це і розрив між психологічним і біологічним розвитком (коли в різних суспільствах люди одного віку можуть бути віднесеними до різних соціальних груп з відповідним статусно-рольовим навантаженням тощо). Це і урізноманітненість великої кількості суспільних чинників та їх конфігурацій. Розвиток явища старіння відбувається в різних сферах, згідно зі своїми закономірностями, пізнання яких потребує системності й комплексності розгляду.

1.2 Соціологічні погляди на старіння

1.2.1 Огляд західних соціологічних підходів до проблеми старіння

Соціологи в розвинених країнах, хоча й порівняно недавно вдалися до теоретичного осмислення свого предметного поля феномену старіння, зуміли створити ряд соціально-геронтологічних теорій. Звертаючись до історії розвитку геронтологічних досліджень на Заході, можна зазначити, що там увага переважно зосереджується на соціально-демографічному складі населення старшого віку, тривалості життя різних соціально-професійних груп старших, процесі старіння та виходу на пенсію [Eisenstadt, 1966; Bond, Coleman, Peace, 1993; Noom, Ayalon, 2018; Ralston,2018], змінах при переході від молодого до старшого віку [Irwin, 1995]), особливостях вікової стратифікації [Riley, Foner, 1968; Riley, Iohnson, Foner, 1972]), особливостях життя людей старшого віку [Taylor, 1981; Taylor, 1994]), старіння в сучасному світі [McFadden, Atchley, 2001], особливостях комунікації старших людей [Nussbaum, Pecchioni, Robinson, 2000], ейджизму [Kasl, Cobb, 1966; Kertzer, Leaflet, 1995; ORand, Binstock, George, 1966; Wilkinson, Ferraro, 2002; Whitbourne, 2010; Кухта, 2018с].

Слід сказати, що різні соціально-геронтологічні теорії по-різному розглядають старіння та його особливості. З соціологічних теорій, що виокремилися на Заході, можна назвати такі:

    • теорія активності — літні люди внаслідок розставання зі звичними ролями почуваються непотрібними у соціумі. Збереження потреб і активності є передумовами збереження самооцінки і психологічної рівноваги. Недоліком даної теорії є те, орієнтири щодо активності встановлюються порівняно з середнім віком, як і орієнтація на потреби. В старшому ж віці виникають як свої специфічні потреби (наприклад, у зв’язку з народженням внуків тощо), так і модифікуються попередні потреби (наприклад, щодо продуктивності, кар’єрних позицій). Дослідження також показують (див. Розділ 4), що люди, котрі перебувають під соціальним патронатом (що зв’язано з втратою попередніх соціальних ролей і пониженням соціальної та, імовірно, фізичної активності, можуть почуватися задоволеними життям;

    • теорія вікової стратифікації — суспільство поділене на вікові страти, старше покоління має унікальний досвід, котрий неможливо повторити, але можливо використати його елементи наступним поколінням. Теорія вікової стратифікації має значний економіко-політичний ухил. За нею, залежно від запитів суспільства його можна віднести до геронтофобного (де старість не в пошані і, відповідно, старі люди стикаються з ейджизмом) чи геронтофільного (де старість шанується через мудрість та досвід, відповідно, старі займають вищі соціальні щаблі). Знову ж, недолік цього підходу в тому, що, по-перше, чіткого переходу між віковими позиціями немає; по-друге, вік розглядається як основний соціальний конструкт, що визначає позицію індивіда, випускаючи з поля уваги вплив додаткових соціальних (статі, рівня доходів, освіти, місця проживання) та індивідуальних (стану здоров’я, цінностей тощо) факторів [Bengtson, Burgess, Parrott, 1991];

    • теорія субкультури для похилого віку — запропонована Е. Роузом, який вважає, що представники невеликих соціальних груп, які мають власну субкультуру, більше взаємодіють один з одним, аніж з іншою частиною суспільства. За нею, люди похилого віку є носіями субкультури, що містить особливу систему цінностей, норм, стереотипів. Таким чином, люди, які готуються до виходу на пенсію, об’єднуються на основі спільних інтересів. Ця теорія також випускає з уваги те, що відмінності між людьми старшого віку в різних культурах, економічних, освітніх прошарках можуть бути вищими, аніж між представниками різновікових груп які, проте, належать до однієї культури, мають однаковий рівень освіти тощо [Кухта, 2018с].

    • теорія роз’єднання, обґрунтована Б. Ньюгартеном та Дж. Розеном, стверджує невідворотність обмеження спілкування старіючої людини з іншими членами суспільства, тому що з виходом на пенсію змінюються її соціальні ролі та зменшується дохід. За нею, гомеостаз є принципом необхідної рівноваги між продуктивним (молодим) і непродуктивним (похилим) поколіннями. Відповідно, виникає міжпоколінне відчуження, коли в процесі старіння люди починають відмежовуватися від молоді [Neugarten, 1974]. Теорія була продовжена Е. Каммінгом і В. Генрі, котрі вказували, що роз’єднання («disengagement») є психосоціальним явищем, наслідком як природних змін у психіці старіючої людини, так і впливом на неї соціального середовища. Теорія роз’єднання, попри своє безсумнівне право на існування, на сьогодні все ж не залишаєься без критики: через культурну дифузію, що супроводжується змішуванням традицій, цінностей, правил різних культур; через можливості включення в різні соціальні групи і, загалом, підвищення толерантності, лібералізацію в усіх сферах життя, можливості до віднаходження почуття приналежності в старших людей є доволі високими. Звісно, все пізнається в порівнянні, тож порівняно з попередніми поколіннями старших на сьогодні в них можливостей справді більше, хоча для різних країн, для представників різних прошарків вони (можливості) будуть неоднаковими.

    • теорія модернізації — описує зміну становища літніх людей та ставлення до них як наслідку технізації і модернізації сучасного суспільства, внаслідок чого авторитет і значення їхнього досвіду значно впали. Попри таку позицію представників теорії модернізації, старші не полишені певних адаптивних можливостей — в тому числі засвоєння технічних новинок. Крім того, антитезою може слугувати те, що через існування величезних обсягів інформації навіть молодь не встигає відслідкувати усі новинки, надаючи перевагу певним напрямам. Відповідно, толерантність до «незнання» чогось зросла. Фрагментарність знань (у якій звинувачують насамперед сучасне молоде покоління) грає на руку старшим людям, дещо зрівнюючи позиції представників усіх вікових прошарків на кшталт: «я не знаю цього, але ти не знаєш ось цього» [Bengtson, Burgess, Parrott, 1991].

    • теорія геротрансценденції — обґрунтована Л. Торнстамом як особливий вид позитивного старіння (на основі теорій К. Юнга та Е. Еріксона). За нею, старіння людини охоплює потенціал для розвитку та розуміння нового погляду на життя, перехід з більш раціонального та матеріального погляду на світ до більш трансцендентного, що в підсумку супроводжується збільшенням задоволеності від життя [Tornstam, 2011]. Обмеженням даної теорії є те, що далеко не всі старші приходять до оновлення погляду на життя, переорієнтації [Passuth, Birren, Bengtson, 1988; Кухта, 2018с]. Це залежить не лише від індивідуальних спрямувань, але й від соціального становища (нагадаємо, Р. Інглхарт на основі крос-культурних досліджень резюмував, що перехід до постматеріальних цінностей відбувається в суспільствах, де люди не переживають з приводу фізичного виживання, тобто де їх основні фізіологічні та потреби в безпеці задоволені. Тобто в економічно розвинених суспільствах [Инглхарт, 1997].

Не можна минути увагою й висновків, що випливають з теоретичних положень ряду соціологічних підходів, що не присвячені суто проблемам старіння, однак фіксують істотні моменти вікових змін при переході в категорію похилих. Так, Дж. Александер вважає, що деякі обмеження в проживанні культурної травми і, відповідно, колективній інтерпретації та досвіду, що з’являється на цій основі, закладаються інституційними аренами. Це обумовлено нерівномірним розподілом матеріальних ресурсів та соціальними мережами, що надають неоднаковий доступ до них. Це обумовлено і діяльністю засобів масової інформації. Вчений звертає увагу на те, кому належать ЗМІ, хто контролює релігійні порядки, чи вони є авторитарними та чи незалежні суди [Александер, 2012].

Суттєвими для старшого віку є положення тих теорій, що розглядають тезаурус поняття «життєві шанси». Ще Р. Мертон відзначав важливість життєвих шансів та можливостей. Вони стосуються індивідуального соціального суб’єкта, проте можуть бути застосовними і для групи в цілому. Життєві шанси та можливості пов’язані з розкриттям внутрішніх спонук та реалізацією бажань/потреб суб’єкта. Ця реалізація забезпечується усвідомленням бажань/потреб та наявністю інструментарію для їх втілення в конкретних соціальних умовах. Тобто рівень перепон для їх реалізації повинен бути нижчим за нездоланний для суб’єкта. При цьому, відштовхуючись від загальновідомої теореми У. Томаса та Ф. Знанецького, що якщо люди визначають ситуації як реальні, вони будуть реальними за своїми наслідками, звертаємо увагу на те, що значною (якщо не визначальною) мірою подолання перешкод залежить від самооцінки соціальним суб’єктом міри їх здоланості. Тобто феноменологічний аспект суб’єктивного сприйняття світу та суб’єктивної реальності з шальок терезів у жодному випадку скидати не можна. Таким чином, є теоретичні підстави зафіксувати, що реалізація потенціалу залежить як від зовнішніх, об’єктивно існуючих умов для цієї реалізації, так і від внутрішніх характеристик самих носіїв цього потенціалу.

Важливо звернути увагу на специфіку суспільства ризику, концепцію якого обгрунтував У. Бек [Бек, 2000]. Сучасна людина перебуває на перетині великої кількості ризиків які вона не може ні ігнорувати, ні убезпечитися від них раз і назавжди. Тобто немає ніяких гарантій, що відповідь на ризик в даний час убезпечить від нього на майбутнє. До найбільш напружених в цьому плані питань відноситься питання економічної безпеки та ресурсів [Луман, 1994; Білоусов, 2015]. Ризик має подвійну природу: це ризик нездобуття чогось та ризик втрати чогось. Якщо розглядати життєві ризики з позиції віку, можна спостерігати наступне: становлення в молодому віці пов’язане переважно з ризиком нездобуття. В старшому віці, навпаки, здебільшого з втратою. Тож для молодших більш притаманна активна, в тому числі пошукова поведінка. Старший вік орієнтується на збереження досягнутого, тому життєва мобільність для його представників менш притаманна. При цьому ризик може мати соціальну (втрати статусу), біологічну (втрати здоров’я, травматизації), економічну (втрати матеріальних ресурсів) природу. Тож розкриття соціального потенціалу людей старшого віку повинне відбуватися з врахуванням їх життєвих орієнтацій та пріоритетів — засвоювати абсолютно нові види діяльності, такі, що несуть потенційну загрозу втрати старші, імовірно, не будуть.

Інша важлива позиція полягає у наявності культурного лагу (теорія У. Осборна) в застосунку до віку: тривалість життя подовжується швидше і можливості людей з віком зберігаються більше, аніж до цього встигає пристосуватися і виробити відповідні норми суспільство. Таким чином, самі люди старшого віку як і решта представників суспільства, продовжують сприймати вік і можливості певного віку крізь призму раніше актуальних стереотипів, що призводить до «штучного» скорочення варіантів поведінки для старшого віку. Сьогодні старші люди виступають піонерами в житті в старшому віці, але з новими можливостями, потенціал яких слід відкрити. Ці можливості обумовлені як загальносвітовою тенденцією до лібералізації в усіх сферах життя: політичного, культурного, інтимного, стосуються самопрезентації та самоідентифікації, так і тенденціями до більш тривалого збереження когнітивних і фізичних можливостей організму. З другого боку, сучасний світ вирізняється підвищенням вимог до самої особистості і її презентації. Він виходить на якісно новий рівень, змінюються стандарти споживання і стандарти пропозиції. Відтак, старшим доводиться більш тривалий час зберігати конкурентоспроможність і рухатися в напрямі нарощування і збереження потенціалу.

Цей перелік можна було б продовжувати, бо мало не кожна соціологічна концепція має своє специфічне відбиття стосовно старшої вікової групи. Однак і наведених прикладів, вважаємо, задосить, аби схарактеризувати старіння й окремі його аспекти як важливе поле теоретичного соціологічного вивчення . Оскільки кожна з теорій висвітлює окремий сегмент щодо ресурсності, запитів, проблем, обмежень старших, кожну з них варто взяти до використання в процесі подальшого теоретичного та емпіричного дослідження. Таке опрацювання логічно здійснювати, узагальнивши їх з погляду основних підходів, вироблених соціологією, що дозволяє отримати чіткий методологічний інструментарій відповідної парадигми стосовно пов’язаних зі старінням проблем.

Функціоналістський підхід зосереджується на рольових змінах, коли люди з кращими ресурсами, які дають змогу бути активними в інших ролях, успішніше пристосовуються до старості. Теорія роз’єднання стверджує невідворотність обмеження спілкування старіючої людини з іншими членами суспільства, коли виникає міжпоколінне роз’єднання. У цьому ключі теорія активності постулює, що люди похилого віку внаслідок розставання зі звичними ролями почуваються непотрібними в соціумі. Тому збереження потреб і активності є передумовами збереження самооцінки та психологічної рівноваги. Відповідно до теорії безперервності люди похилого віку роблять особливий вибір, щоб зберегти узгодженість у внутрішній (структурі особистості, вірування) та зовнішніх структурах (відносинах), залишаючись активними та задіяними протягом усього їх старшого віку.

Конфліктологічний підхід зосереджує погляд на змаганні старіючого населення з молодшими когортами суспільства за збереження влади та впливу в суспільстві. Теорія модернізації стверджує, що статус старих зменшується, і вони дедалі частіше відчувають соціальну ізоляцію внаслідок зміни технологічних укладів та модернізації. Згідно з теорією стратифікації вікових груп, різні вікові групи матимуть різний доступ до соціальних ресурсів, тому вікові норми поведінки диктують доцільність певної діяльності членів вікових груп. Ці норми є специфічними для кожної вікової групи, розвиваючись з культурних ідей про те, як люди повинні «діяти за своїм віком». За нею, гомеостаз є принципом необхідної рівноваги між продуктивним (молодим) і непродуктивним (похилим) поколіннями. Відповідно виникає міжпоколінне відчуження, коли в процесі старіння люди починають відмежовуватися від молоді.

Нарешті, підхід, в підгрунті якого лежать різновиди теорії обміну, говорить про те, що відносини між віковими групами засновані на взаємних обмінах. Оскільки люди похилого віку стають менш спроможними обмінюватися ресурсами, вони зосереджуються на таких системах соціального обміну, в яких можуть бути корисними (наприклад, підтримка великої спадщини або догляд за внуками).

Підхід, заснований на символічному інтеракціонізмові, підкреслює, що старіння не створює певний набір поглядів. Навпаки, ставлення до людей похилого віку криється в суспільстві. Теорія субкультури для похилого віку — похилі люди є носіями субкультури, що містить особливу систему цінностей, норм, стереотипів. Таким чином, люди, які готуються виходити на пенсію, об’єднуються на основі спільних інтересів. Іншою теорією в рамках символічної взаємодії є селективна оптимізація з теорією компенсації, яка пояснює, що успішний розвиток особистості протягом усього життя та подальше оволодіння проблемами, пов’язаними з повсякденним життям, базуються на компонентах вибору, оптимізації та компенсації.

Феноменологічний підхід орієнтнований на вивчення повсякденності як найвищої реальності, на основі якої формуються усі знання. Відповідно, увагу у дослідженні старіння потрібно приділяти інтерсуб’єктивному світу старіючої людини, інтерпретації нею навколишньої ситуації. В межах цього підходу можна виділити теорію геротрансценденції — вона обґрунтована як особливий вид позитивного старіння — тобто старіння людини включає потенціал для розвитку та розуміння нового погляду на життя, перехід з більш раціонального та матеріального погляду на світ до більш трансцендентного, що в підсумку супроводжується збільшенням задоволеності від життя. У процесі старіння, з позицій цього підходу, люди похилого віку стають менш ексцентричними та почуваються більш мирними, відмовляються від конфліктів і розвивають більш м’які уявлення про правильне і неправильне.

В 2016 р. у Відні відбулася міжнародна соціологічна конференція, повністю присвячена проблемам, пов’язаним зі старінням. Піднімалися теми ейджизму та тілесності (зокрема, S. Katz, W. Martin, K. Pilcher), взаємозв’язку між віком, здоров’ям та життєвим шляхом (A. Sinikka Dixon, K. Lowton), старінням суспільства та впровадженням нової політики добробуту (A. Klimczuk, G. Nilsson, M. Ortega). Обговорювався взаємозв’язок між старінням суспільства і економічною кризою, майбутнє старших людей в глобальній перспективі та нові соціальні ролі старших людей (T. Calasanti, V. Tech, M. Repetti, M. Silverstein) [ISA, 2016].

Хоча жодна з теорій і теоретичних підходів не можуть дати повного уявлення про сутність і типи старіння, проте вони дають можливість поглянути на проблему з різних ракурсів. Власне, наше дослідження концентруватиметься в межах теорії активності [Кухта, 2014f]. Щодо парадигм, то звертатимемося до кожної з них відповідно до специфіки досліджуваних аспектів старіння. Наприклад, функціоналізм доречний стосовно дослідження тих аспектів, що пов’язані з визначенням соціальних експектацій щодо старших, зміни їх статусно-рольових позицій. Питання, що стосуються власне потенціалу старших та можливості задоволення їх потреб логічно розглядати в межах теорії обміну.Те, що породжує ейджизм, певні соціальні стереотипи щодо старших, міжпоколінну комунікацію варто розглядата в межах конфліктологічного підходу. Проблеми, що зумовлені специфікою об’єднання людей старшого віку, їх життєздійснення, суб’єктивною оцінкою свого становища, способу життя слід досліджувати в межах символічного інтеракціонізму та феноменологічної парадигми.

Велика кількість підходів до вивчення старіння зумовлює і розмаїття визначень старості. Наприклад, у словнику з соціальної геронтології є декілька визначень цього феномена, кожне з яких зумовлено власним фокусом розгляду: «Старість — заключний період вікового розвитку, наступний після стадії зрілості і супроводжується тією чи іншою мірою згасанням життєвих функцій. Домінуючим чинником у визначенні хронологічної старості є кількість прожитих років. Фізіологічна старість визначається станом здоров’я, сукупністю фізичних відхилень організму. Психологічну старість можна визначити як момент у житті людини, коли вона сама починає усвідомлювати себе старою. Можливі дві крайні форми вираження цього процесу: це усвідомлення може прийти занадто рано або занадто пізно. Соціальна старість є синтезом усіх видів старості й відображає становище людини в суспільстві, систему прав і вимог, що ставляться суспільством до людини на завершальному етапі її життя, характер її взаємозв’язку з навколишнім світом» [Словарь-справочник по социальной геронтологии, 2008, с. 160-161]. З огляду на мету нашого дослідження ми намагатимемося дотримуватися методологічного принципу мультипарадигмальності і виходитимо саме з розуміння старості як соціального явища, що має біосоціальне підгрунтя, а вікову межу її початку розглядатимемо як часовий відрізок, переважно — кількарічної тривалості, що є часом адаптації до характерних для старшого віку способів життя і форм реалізації соціального потенціалу.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

Схожі:

Міжрегіональна академія управління персоналом кваліфікаційна наукова...
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата наук (доктора філософії) з державного управління

Міжрегіональна академія управління персоналом Кваліфікаційна наукова...
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата наук (доктора філософії) з державного управління

України Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису Паращевін Максим Анатолійович
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів І текстів інших авторів мають посилання на відповідне...

Ведення
Моз україни зі спеціальності «Гастроентерологія», чл кор. Національної академії медичних наук України, професор, д м н., завідувач...

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
Електоральна громадська думка: концептуалізація та соціально-політичні практики 60

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису пахолок ольга олегівна
Феномен здоров’я в цивілізаційній перспективі: часовий, просторовий та аксіологічний аспекти аналізу 12

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
Розділ 1 Теоретико-методологічні засади дослідження моделей любові в художній культурі

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В....
Торгівля в Західній Європі та її правове регулювання в часи Середньовіччя І в Новий час

Національна академія наук України Інститут соціології На правах рукопису...
П. Блау) І o. Dunkan (О. Данкену). Дослідження 1980-х років відзначаються домінуванням методологічних І концептуальних принципів...

Старший юрист юф «ilf» (інюрполіс), м. Харків, здобувач нді державного...
Юф «ilf» (інюрполіс), м. Харків, здобувач нді державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук...

«Евристичний потенціал поняття «символічний універсум»: теоретичні...
«символічний універсум»: теоретичні та методологічні аспекти», поданої до спеціалізованої вченої ради д 26. 229. 01 Інституту соціології...

Підручників, поданих
Схвалено вченою радою Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди національної академії наук україни оголошує прийом
До аспірантури з відривом від виробництва за державним замовленням зі спеціальності “філософія” – 033

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права Національної юридичної академії України
Проаналізовано різницю між найбільш важливими часовими категоріями в цивільному праві

Н аціональний заповідник «глухів» центр пам’яткознавства національної...
До початку роботи конференції буде виданий черговий збірник наукових праць «Сіверщина в історії України», включений дак мон україни...

Про оформлення договорів застави акцій, емітованих іноземними юридичними особами (компаніями)
Юф «ilf» (інюрполіс), м. Харків, здобувач нді державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук...

Кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права №1 Національної...
Відмова представника від вчинення дій, які були визначені нотаріально посвідченою довіреністю

Доктор юридичних наук, професор кафедри господарського права Національної...
...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт