Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка1/30
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Олесь Бердник

Стріла часу
Фантастичний роман
Замість пролога
— Агов, опришку поганий, де ти? Хіба не бачиш — кози в город позалазили?!.

Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського багача — боляче хапають хлопця за вухо.

— Будеш дивитися за гуртом, холерний виродку? Будеш? Кров жбухає до вуха, в голові туманиться, але Василько хоробро терпить кару, стиснувши зуби і зціпивши посинілі пальці.

— Ще раз проспиш — відшмагаю так, що сидіти місяць не зможеш! — грозиться Данило, відходячи до обійстя.

І тільки тоді, коли його висока худа постать ховається за деревами, хлопець дає волю почуттям. Він жене кіз до Дністра, а сльози градом котяться по змарнілих щоках. Василько судорожно ковтає ті краплі горя і дитячої образи. Потім падає на кам’янистий берег і довго схлипує. Здивовані кози кільцем скупчуються біля хлопця, тривожно мекають.

— А все через ва-а-с! — жаліється Василько, розмазуючи сльози по обличчю. — Не могли знайти собі поїсти на березі… понесло вас лихо в город!..

Кози добрими сумними очима дивляться на свого пастуха, ніжно торкаються чутливими ніздрями до його рук, заспокоюють, вибачаються.

І Василько вже не сердиться. Знову виймає з торби дві засмальцьовані книжечки, відкриває палітурки, любовно проводить пальцями по буквах.

Хлюпоче дністровська вода внизу, котить сиву хвилю в холодну осінню далечінь. Ті звуки мов заколисують хлопця, тчуть в уяві минулі події. А скільки тих спогадів у хлопця, якому всього десятий рік? Але спогади Василька такі гіркі, що навіки вкарбувалися в душу…

Хіба можна забути страшний вечір… той вечір, коли до хатини поштар приніс телеграму — невеликий шматок жовтого паперу. Мама засвітила каганець, тремтячими руками розписалася в якійсь книзі, благально поглянула на суворого поштаря.

— Що тут? — прошепотіла.

Поштар мовчав.

Тоді мама присунулася до світла і стала читати сама. Василько бачив її тінь на стелі. Тінь повільно колихалася, і в цьому було щось зловісне. І раптом хлопець ясно побачив, як тінь папірця відокремилась від рук матері. Почувся зойк.

Ніби вітром здуло Василька з лежанки. Мати впала навзнак на долівку, очі її були якісь чужі і блискучі. Поштар схилився над нею, потім підійшов до хлопця, поклав шорстку долоню на русяву голову і понуро мовив:

— Тепер ти круглий сирота, хлопче!.. Вона вмерла. Татко теж… від пропасниці… тут, у телеграмі, сказано…

А в жовтому папірці, справді, було написано, що Грицько Горовий — матрос польського корабля “Гдиня” — помер від пропасниці в далекому чужому місті Сінгапурі.

…Того вечора до їхньої хатини прийшли чужі жінки. Вони обмивали покійницю, а Василько сидів на лежанці і невидющими очима дивився на присутніх. Що вони роблять? Навіщо одягають маму в таку чудну і довгу сукню?..

Мерехтіла свічка в руках покійної. її тремтливе світло вихоплювало з пітьми строге, пожовкле обличчя, і хлопець все боявся, щоб свічка не погасла. Бо тоді навколо буде неосяжна пітьма, і він залишиться сам, забутий всім світом сирота…

…На другий день поховали маму. Хатину за якісь борги продав вуйко Данило. Лише дві книжечки пощастило зберегти Василькові. Він знайшов їх за іконами, Ті книжки належали батькові.

Вуйко Данило довго сопів, дивлячись на хлопця, потім махнув рукою.

— Холера з тобою, візьму до себе. Куди ж подінеш злидня такого?..

І Василько став жити в далекого родича вуйка Данила. Треба було пасти все літо гурт кіз, щоб заробити нужденне дрантя і шмат хліба.

Холодно… Голодно… Смокче в животі. Але ж до вечора ще далеко… Треба терпіти…

Хлопець знову відкриває заповітну книжечку, читає дивну назву: “Популярна астрономія” Фламаріона. Друга книжка називається “З гармати на Місяць”. А написав її французький письменник Жюль Верн. “З гармати на Місяць”! Яка дивна назва… Василько знає, що гармата — це така велика рушниця, з неї стріляють на війні. А Місяць сяє вночі на небі, ген як високо! Хіба можна дострілити в таку височінь?

Треба прочитати. Мама навчила Василька розуміти букви. Склад до складу, речення до речення… Нові дивні поняття пливуть до свідомості хлопця, відкривають перед враженою уявою неосяжні світи.

Фламаріон розповідає Василькові неймовірні речі. Виявляється, не Сонце ходить навколо Землі, а Земля бігає в небі навколо Сонця. І Сонце набагато більше за Землю. І Земля кругла… Йой, який чудесний світ! І зорі — не очі ангелів, а такі ж великі сонця, тільки дуже далекі від нас. Коли-небудь можна буде полетіти до інших світів, навіть жити там… І люди там, напевне, є! Тільки не такі, як на Землі, а добріші, багатші, кращі. І не вмирають там, а живуть вічно. І ще там мусить бути дуже тепло…

А може, то тільки красна байка? І нічого того нема?

Ні! Ось в другій книжці навіть пишеться про подорож на Місяць. Василько, завмираючи, читає про хороброго Ардана та його вчених супутників, про незвичайний політ у велетенському снаряді, про щасливе повернення мандрівників на Землю. Які чудеса творяться в світі! Якби не батькові книжки, Василько й не знав би про такі дива. Та ось читає хлопець Далі, і глибоке розчарування лягає на душу. Насправді не було такого польоту! І невідомо коли він буде! І все письменник вигадав — і Ардана, і його супутників, і дивний снаряд… Світ неймовірної мрії рушиться, розтікається голубим туманом, а навколо знову звичний берег, покритий дрібним камінням, кущі лози і кози.

Нижня губа Василька тремтить від образи. Він ось-ось знову заплаче. Ніби письменник образив особисто його, Василька, обманув у найкращих сподіваннях…

За далекі гори впало сонце, велетенськими свічками в небі запалали хмари. Уже й вуйна Христина гукає. Пора заганяти кіз. Бреде Василько вузькими вулицями Загір’я, здіймає пилюку порепаними ноженятами, а перед очима — мереживо зірок, блискавичний політ снаряда серед страшної пустоти і мужні обличчя мандрівників-героїв…

Хлопець жадібно їсть захололий борщ, слухає тривожну розмову вуйка Данила з вуйною. Що там трапилося? Він поки що не буде пасти кіз? То й добре! Небезпечно? А чого б то? Якісь совіти йдуть… Страшні, косоокі, а під кашкетами у них роги. І малих дітей вони забирають в якийсь Сибір…

Василько не боїться тих совітів. У нього нема ні батька, ні неньки, гірше не буде! Пасти кіз можна і совітам…

Хлопець тихо вибирається з хати, біжить на берег Дністра. Небо темнішає, на ньому золотим маком висіваються зірки. Вони падають донизу, колишуться в пружній течії ріки. Василько примружує очі, і йому здається, що це його гойдає велетенська колиска. Вервечки прив’язані десь аж біля Місяця, а колиска — вся Земля. Раз-два! Раз-два! Крутиться світ, захоплює дух. Страшно — і гарно!..

Ні, хлопець не сердиться на письменника! То нічого, що не було польоту на Місяць… Зате він буде колись. Неодмінно буде… І може — ух! подумати і то моторошно! — може, Василькові пощастить полетіти туди!

Хлопець скочив на ноги, набрав повні легені повітря, гордо склав рученята на грудях. Потім поставив ногу на камінь і крикнув у прозору темряву ночі урочистим тремтячим голосом:

— Я перший ступив на нову планету! Хто сміє сперечатися зі мною?

Ніч мовчала. Спокійно мерехтіли зірки. Василько засоромився і знову приліг під кущем, озираючись навколо. Вуйко почує, ще книжки відбере. І з жалем відчув Василько, що він ніякий не герой, а одинокий, кволий сирота, що залежить від милості жадібного багача. Серце хлопчини боляче стиснулося, вуста гаряче зашепотіли:

— Боже, дай мені силу! Ангели святі, хай здійсниться та дивна казка! Скажіть мені, скажіть мені, чи я доживу до того, щоб полетіти в небо?..

Зірки загадково посміхалися, урочисто і невпинно котилися до обрію. А на сході загорався новий день…

“…Хмари вдарялись об хмари з величезною силою, спалахували сліпучі блискавиці. Гуркотіли громи. Внизу дрижали скелі, розколювалися, і град каміння падав у бурхливі води океану. Шум бурі, грози, рев грізних високих водяних гір зливалися в жахливу музику. Ніяке створіння не могло б вижити тут. Вся планета була покрита голими скелями, широкими океанами…

Але що це? Якісь дивні звуки чуються вгорі. Сильніші, ніж грім, вони наближаються до поверхні планети, переходять у страшне виття.

Хмари пробиває якесь чорне тіло. Воно повисає над скелястим берегом, поволі опускається. Стовп сліпучого вогню торкається гір, обпалює камінь гарячим подихом.

Дивний корабель зупиняється. Замовкають громові звуки. Тільки гроза й далі бушує.

Аж ось відчинився люк у кораблі. Звідти вийшли люди в дивному блискучому одязі. їх було п’ятеро.

Один з прибулих упав на коліна перед іншими, щось бурмотів, заклинав, просив. Четверо стояли непорушно.

Нарешті пролунав суворий голос:

— Не витрачай даремно слів. Твій вирок ніщо не відхилить. За свою страшну зраду маєш страшну відплату. Залишаємо тобі всього — їжі, вбрання, припасів. їх вистачить на все життя. Через п’ятдесят років сюди, на це ж місце, прилетить корабель. Якщо доживеш до того часу, тебе заберуть. Прощай!

Четверо поволі пішли назад, зникли в отворі. Двері зачинилися. Той, що залишився, простягнув руки вслід, щось закричав, та грім заглушив ті слова.

Знову пролунало грізне виття, вогняний спалах обпалив берег океану, величезний корабель, мов снаряд, помчав у захмарене небо.

Чоловік залишився один на пустельній, чужій планеті…”

— Досить!!!

Василько здригнувся, перестав читати, здивовано поглянув на вчителя.

— Перепрошую, що товариш вчитель сказав?

— “Що товариш вчитель сказав?” — передражнив Казимир Петрович Василька. — Ти що написав? Звідки взяв це? Якесь марення божевільного? Ти часом не був у лікарні?

— Але ж я… старався, — тихенько прошепотів хлопець, і на його віях повисли сльози.

— Старався! — безжалісно скрипів учитель. Маленькі очиці за скельцями пенсне примружилися, тонкі губи єхидно зібгалися і стали схожими на черв’яка. — Ха-ха! Про що ти думаєш? Куди літає твоя дурна голова? Я що загадував? Написати що-небудь з свого життя! А ти бачив, переживав те, про що написав? Га, тумане вісімнадцятий?

Василько мовчки кивнув головою.

— Ти ще й смієшся наді мною! Та я тебе з школи вижену! Та з тебе всі учні сміються!..

Василько озирнувся навколо. Ніхто не сміявся. Навпаки, всі погляди були сповнені співчуття й цікавості

— Казимире Петровичу! — почувся схвильований голос сусідки Василька Ксені. — А мені дуже сподобалося те, що Василько написав. І я хочу знати, що далі…

— Дурні! — крикнув розлютовано вчитель, ляснувши лінійкою по столу. — Викиньте з голови всякі химери!

— А Жюль Верн писав про таке, — захищався Василько, шморгнувши носом. — Я давно читав його книжку “З гармати на Місяць”…

— Теж марення! Дурниці. Ще був у Росії такий Ціолковський — той навіть придумав ракету для польоту на Місяць! Ну й нічого, крім сміху, не вийшло. Всі вважали і вважають його божевільним!

Двері до класу раптом відчинилися, і на порозі з’явився незнайомий чоловік. Він був високий, поставний, молодий і гарний. Волосся вихрилось золотим пасмом над високим чолом, насмішкувато сяяли сині очі. Клас завмер. Казимир Петрович зробив запитливу міну.

— Перепрошую, — сказав незнайомий. — Я трохи слухав ваші висловлювання з приводу Ціолковського і Жюля Верна.

Для чого ви говорили так погано про видатних людей? Та ще в школі!..

— Хто ви такий? — спалахнув учитель. — Як ви смієте заходити під час уроку до класу?

— Смію, — лагідно посміхнувся незнайомий. — Я новий директор школи. А ви більше працювати не будете… доки не переглянете свої педагогічні погляди…

— Ви поплатитесь за сваволю! — вереснув Казимир Петрович. — Я буду скаржитись!..

— Будь ласка! А тепер ідіть!..

Вчитель, задихаючись від люті, схопив капелюх, палицю і прожогом вибіг з класу. Дзвінкий подих задоволення вихопився з десятка грудей. Учні явно схвалювали рішучі дії нового директора.

Наступний урок директор Степан Іванович провів сам. Він розповів учням про життя Ціолковського, про його самовіддану роботу для наступних поколінь.

— Мені сподобалося те, що ти написав, — сказав директор Василькові. — Тільки не для того Ціолковський та інші вчені працюють, щоб висаджувати на інші планети зрадників. Ні, діти! В інші світи полетять сміливі герої, які розкриють для людей нові таємниці, ще далі розсунуть неосяжні кордони науки, знайдуть нові чудові світи…

— І жити можна буде там, в іншому світі? — ледве чутно прошепотів Василько.

— Можна, — радісно ствердив Степан Іванович. — І хто знає, може, ще нашому поколінню судилося здійснити перші польоти. Ціолковський мріяв про це…

Василько слухав, розкривши рота. Значить, те, що він читав у книжках, не байки? І справжні вчені вже тепер працюють над створенням ракет. Йой, як добре, як чудово! Треба буде обов’язково знайти і прочитати книжки про Ціолковського.

Василько замріявся і не помітив, що учні вийшли з класу. Почулися легкі кроки. Хлопець отямився, здивовано озирнувся. Перед ним стояв новий директор. Він дружньо і ласкаво Дивився на учня.

— Як тебе звати?

— Василько… Василько Горовий, — несміливо відповів хлопець.

— Чому ти цікавишся такими речами, про які писав сьогодні? Хто навчив тебе — батько, мати?

— У мене… нема ні тата, ні неньки, — похнюпився Василько. — Тільки дві книжки…

Степан Іванович присів біля учня, обняв за спину, прихилив біляву голову до своїх грудей.

— Розкажи… Розкажи мені все…

…Вуйко Данило кричав, тупав ногами, сердився.

— Я через нього терпів великі збитки! Я годував його більше трьох років. Хто відшкодує мені це? Хто, я вас запитую?

Обличчя Степана Івановича закам’яніло, щелепи стислися, сині очі стальними буравчиками вп’ялися в Данила.

— Не брешіть! Ви змушували дитину пасти гурт кіз. Ви тримали його в чорному тілі. Тепер кінець! Василькові треба вчитися, і я забираю його до себе!..

— Я не відпущу його! — скипів вуйко Данило. Підскочивши до Василька, він схопив хлопчика за руку, шарпнув у куток. — Марш спати! Ось до чого довела школа. Більше не підеш туди!..

Василько заплакав, благально подивився на Степана Івановича. Невже вуйко сильніший, ніж оцей хороший, ласкавий чоловік? Невже він ніколи не вибереться із злиднів і поневірянь?

Степан Іванович заступив собою Василька, тихо, але чітко сказав:

— Якщо ви ще раз доторкнетесь до хлопця, ми віддамо вас до суду. Запам’ятайте! Васильку! Хочеш залишитися тут, у вуйка Данила?

— Ні, не хочу!

— Стерво холерне! Виродок поганий! Тебе навчили?..

— Не смійте! Назад! Васильку! Підеш до мене?

— Піду, Степане Івановичу!..

— Збирайся! Де твої книжки?.. І віднині я для тебе не Степан Іванович, а тато… Зрозумів?

Вуйко Данило здивовано витріщив очі, а розгублений Василько радісно прошепотів:

— Зрозумів… — І майже нечутно додав: — …татку…

За вікнами пливе срібне коло місяця. Хмаринки набігають на нього, тчуть на осяйному тлі казкове прядиво, тануть в темній безодні.

Рука Степана Івановича пестить голівку Василька, а погляд сягає в зоряне небо.

— Яка сила тягне тебе в Космос? — шепоче він. — Що бажає там знайти твоє дитяче серце?

Хлопчик солодко спить, притиснувшись худим тільцем до нового батька. Інколи він здригається, щось бурмоче.

— Спи, синку, спи! Хай сняться тобі казкові світи, далекі планети! Інженери і вчені не сплять… Вони готують чудесні зоряні кораблі для тебе, для твоїх ровесників… Спи, синку, спи… Твоя мрія стане дійсністю…
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...

Електронна бібліотека української літератури
Повість "Батурин" оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт