Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка1/8
  1   2   3   4   5   6   7   8


www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ДЕНЬ МІЙ СУБОТНІЙ
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь
вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо
сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї
кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не
встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху.Я
дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце
тільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні,
вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до
вечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну.
Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж
старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній
бруківкою, мабуть, ще за руських князів. Я подумав тоді: «Тіні
коротшають так само непомітно, як і людське життя»,—і пішов на
Житній ринок базарувати, одразу ж забувши свою думку. А сьогодні
вона знову явилася мені, і, як це часто бувало зі мною й раніше, я
раптом побачив себе збоку, чужими очима —напевно, так бачить
себе актор у фільмі, де він грає: кожен свій крок, слово, вчинок —і
гостро, як біль, відчув, що став не самим собою, а кимось іншим і що
ця роль мені важка.
Я обвів кімнату поглядом: голі стіни, вкриту старою пилюгою
лампочку під стелею, руді капшуки павутини по кутках угорі,—й
заплющився, щоб не бачити всього того.
Помилку свою я вже знав. Але не сподівався, що вона так дорого
мені коштуватиме. Раніше я думав, що борюся, як бореться кожна
людина за те, ким вона хоче бути і як хоче жити. Тепер збагнув, що
тільки борсався в ятерині дрібниць та принижувався. І вім’я чого!
Щоб подвоювати й потроювати ту ж таки помилку...
Як сьогодні пам’ ятаю той день в інституті, коли нам, новоспеченим
учителям історії, давали призначення. Що робилося тоді з моїми
товаришами по навчанню! Найдружніший колектив —так принаймні
називали наш курс усі викладачі —раптом луснув, і більшість
однокурсників просто на очах обернулася на маленькі фортечки,
дзотики зі своїми вогневими засобами й системами оборони. І кожен
той дзотик відчайдушно боронив себе і тільки себе. Смішно й соромно
було дивитися, як наші курсові старости й підстарости, відмінники
активісти і активісти-невідміниики що п’ять років на всіх зборах з
таким ентузіазмом виховували в нас, своїх товаришах, високу
моральність і самовідданість, пхалися тепер один з-поперед одного до
дверей комісії, щоб одержати кращі призначення, хоча б у
передміську зону; інші, ще вчора такі запеклі романтики, яким,
здавалося, крім «зеленого моря тайги», нічого від життя більше не
451
треба, виходили з аудиторії, де засідала комісія, в сльозах або
смертельно бліді, бо їм відмовили у вільному дипломі; ще інші снували
по коридору од гурту до гурту й заводили реготи з
молодшокурсниками, бо знали, що їхню справу «влагоджено» і
периферія їм не загрожує.
Киянам я співчував, пам’ятаючи, як тяжко було мені колись їхати з
села, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ; решта
викликала посмішку, бо видно ж: людина хвора, вражена пошестю, їй
хочеться того, що всім, і, якщо вона не матиме того, що мають усі, то
життя її пропаще...
Розподіл призначень запам’ятався мені, як тяжкий бій. Тільки в
бою так наскрізь пізнаються люди.
Мені запропонували роботу в місті. «Щастя», за яке інші ладні були
покласти до ніг комісії гідність, само йшло в руки. До того ж члени
комісії так щиро дбали про моє аспірантське майбутнє, так високо
підносили мої знання предмета (мабуть, вище, ніж вони того
заслуговували), що я спокусився і —кому не приємно з почестями
увійти в фортецю, яку інші не можуть узяти навіть штурмом! —
погодився. Погодився, незважаючи на те, що хоч і не ясно, але
відчував: помиляюся. «А,—відмахнувсь я тоді од самого себе,—
обставини покажуть». Так, немовби «обставини покажуть» не те ж
самісіньке, що сотні літ казали вайлуваті на спритність мої пращури:
«Якось воно та буде». Якось!.. Якось —це все одно, щопідняти руки
вгору, а вже потім спитати: «Куди ж оце ви мене поведете, га?..»
Тепер живу в цій кімнаті-келії і почуваюся в ній, як безквитковий
пасажир на третій полиці вагона чи ще й гірше, бо пасажир знає, де
йому вставати, а я й цього поки що не знаю.
Річ у тім, що кімната ця не моя, а, просто кажучи, крадена, хоч і за
гроші; робота, крім заробітку, нічого мені не дає: навіть місто, яке я
так любив студентом, розчарувало, бо я знав його, виявляється, лише
з парадного боку.
Але найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Коли
приїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців,
яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, що
проводжають мене з-під повіток, та вічні не менш байдужі запитання:
«Ну, як там у городі —багацько всього?», «А що, є в городі путня
осельодка?..»
Так і живу: в місті мрію про село, у селі —про місто...
Кімната в мене мала й вузенька, відгороджена од ліфта міцними
подвійними дверима, між якими —мій «холодильник»: дві полиці з
обрізків сухої штукатурки. В «холодильнику» я зберігаю дешеве
магазинне сало, оселедці чи тюльку (так звик до неї студентом, що й
досі не відвикну), олію, картоплю, одне слово, холостяцькі свої
припаси.
452
Дома буваю я здебільшого надвечір. Тоді з вікна моєї нори видно
супроти західносонячної пожежі оранжеві паводі за Дніпром серед
рудих з прозеленцем лук, далекий обрій у печальних присмерках та
чіткі чорні зазубні лісів, за якими чути мені степ.
Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальні
гуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у мені
щось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, таку
просту і близьку людській душі. Справді, хіба можна порівняти оте
врочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущою
ніччю в тихихзорях —і погрозливо-державне Христосове: «У вас же й
волосся на голові все полічене».
Але заходить сонце, стають до варти сутінки, я вмикаю світло й
опиняюся серед праху (теж Ісусове слівце) дрібниць: чищу картоплю,
мию під краном і розмірковую про те, що краще приготувати —
картоплю товчену, смажену, тушковану чи юшку?
Після вечері звичайно йду в місто, в кіно, чи й просто так
потинятися, або до Дніпра. Там я можу, годинами дивитися на
розцяцьковану в різні кольори воду біля пристані, освітлені
ілюмінацією пароплави та мости і ні про що: не думати. Найчастіше ж
сиджу вдома й читаю історичну літературу, по-перше, тому, що не
хочу дискваліфікуватися як учитель, по-друге, в історичній літературі
найменше словоблудства.
Маловтішне то заняття —штудіювати історію: розквіти держав на
крові й падіння держав на крові, переможні криваві війни і криваві
поразки, диктатори і полководці, гризня за владу, змови, замахи,
самодурства царів... Дикість, кров, торжество егоїзму окремих осіб і
цілих народів. Після війни перепочинок, доки діти виростуть у
солдатів; після перепочинку —війна. Тоді людство видається мені
нічним школярем: ледве встигнувши збагнути свої помилки, відмирає
старе покоління, на зміну йому приходить молоде і починає ті
помилки спочатку…
У такі хвилини мені хочеться мати перед собою аудиторію, я навіть
бачу десятки пречистих дитячий очей, розповідаю їм про розумних і
дотепних римських трибунів, про великого воїна Пірра Єпірського, що
посилав у битву слонів, цих первородних танків, про мудрого
неграмотного Сократа, скараного за свою мудрість в інтересах
держави... І, схаменувшись, кажу собі: стривай, чому ти їх навчаєш —
мистецтву жорстокості, захопленню владою так званих «перших» над
рівними? Які почуття ти в них будиш?
І сміюся: з історії, з себе, з усього вечора, який так щасливо
почався заходом сонця.
Але найчастіше мене повертають до тями мешканці будинку: за
стінами з сухої штукатурки голосно сваряться, регочуть, співають
сусіди; згори у вікно вдираються звуки переляканого піаніно, на
453
якому хтось уперто вчиться грати, а в коридорі біля ліфта занудливим
голосом скликає своїх котів котяча мати, стара занехаяна жінка з
першого поверху. Вона величає своїх улюбленців людськими іменами і
говорить до них, як до людей: «Єгорушка, де ж ти, мій хлопчику?
Киць-киць-киць».
Я знаю, що це негуманно, але як тільки зачую її голос, думаю
похмуро: «Коли вже вона вмре?»
І лягаю спати.
Ранками,—а вони схожі в мене один на одного, як близнюки в
солдатській формі,—зарядка, чай, дорога на роботу, куди я приходжу
за хвилину-дві до дев’ятої. Кілька разів пробував був запізнюватися —
не тому, що просипав чи помалу йшов, а заради розваги. Річ у тім, що
завкадрами нашого Товариства Олександр Павлович Багрич, крім
своїх прямих обов’язків, має ще один: записувати на папірець тих, хто
запізнюється на роботу. Обов’язок цей він виконує не тільки ретельно,
а й талановито: не зводить на вас очей, коли ви проходите мимо
нього, запізнившись, не обертається, якщо стоїть спиною до вас,
навіть не відчиняє дверей свого кабінету, якщо вони причинені. Він
упізнає вас по кроках!
Якось я сказав йому, підливши в голос стільки щирості, скільки
треба для компліменту:
«Олександре Павловичу, в вас гине талант агента карного розшуку.
Тримати в пам’яті кроки півсотні людей —це феноменально».
Він просяяв і похвалився, що може із зав’язаними очима
впізнавати не тільки співробітників, а й відвідувачів, якщо вони вже
заходили до нас хоч раз. І додав:
«Ллє про те, що ви спізнилися, я все ж мушу доповісти Іванові
Захаровичу»,—і пішов до директорського кабінету.
«Чекайте, Олександре Павловичу,—гукнув я йому в спину.—А свої
кроки ви теж вивчили?»
Він обернувся, блиснувши проти сонця, що світило вздовж
коридору, окулярами й лисиною, і подивився на мене з докором: якби
ж я, мовляв, не знав своїх рідних кроків!
Після цієї розмови я кілька днів уважно придивлявся до його ходи,
а коли переконався, що засвоїв її остаточно, запізнився на роботу на
цілих п’ять хвилин і пройшов повз кабінет завкадрами, ступаючи
м’яко, на самі лише підметки, як це роблять офіціанти, шпигуни в
кіно і наш Олександр Павлович.
Ефект був більший, ніж я сподівався. Двері, на яких красувалася
червона табличка з білим написом ЗАВ. ЗАГ. ВІДДІЛОМ, блискавично
відчинилися. Я обернувся й побачив бліде приголомшене обличчя
Олександра Павловича.
«Це ви?» —прохрипів він, злякано дивлячись на мене поверх
окулярів.
454
«Це я. А то —ви?» —спитав я теж нібито здивовано, знизав
плечима й пішов у свій відділ.
Тепер завкадрами вітається зі мною сухо і говорить виключно
офіційним тоном, проте я читаю в його очах деяку розгубленість.
Давно б так, Олександре Павловичу! Сумнів —то великий слуга
розуму, він допоможе вам побачити в людині більше, аніж її кроки.
Так думав я.
Одначе помилився. Завкадрами не кинув свого ремесла. Як і
раніше, він шмигав до директорського кабінету, якщо хтось
запізнювався, і я зрозумів, що розгубленість у його очах означала
пошуки можливості покарати мене за зухвалу вихватку.
Зробити це було б неважко, якби наш директор Іван Захарович
Ясько не виявляв до мене відвертої прихильності й не хвалив мене на
кожних зборах за дисциплінованість, знання справи тощо, а
найдужче —за вміння вести ділову переписку.
Історія тут така. З перших днів роботи в Товаристві я писав листи
не так, як треба. Вони були прості й короткі, але, як мені здавалося,
вичерпні: так або ні. Далі пояснювалося, чому «так» і чому «ні».
Виявилося, одначе, що цього для справжнього «кваліфікованого» листа
не досить. Якось Іван Захарович викликав мене до себе й сказав, що
листи мої надто прямолінійні за формою. «Продумайте, Миколо
Гордійовичу, форму,—порадив делікатно.—Не зміст—тут я до вас
нічого не маю, а форму. Пишіть так, щоб за рядками відчувалися не
ви особисто, а весь колектив, його зацікавленість у тій чи іншій
справі...»
Я продумав. І незабаром уже всі відділи одягли свої листи в мою
форму. Починалися вони так:
«Високошановний товаришу! Мусимо Вам повідомити, що Ваше
прохання уважно вивчено і обговорено...» і т. д.
Цінність знахідки очевидна. Взяти хоча б слово «мусимо», цю
перлину мого відкриття. Хто саме мусить? Невідомо.Хто примусив
повідомити? Невідомо. «Розглянуто і обговорено». Хто саме розглядав і
обговорював? Також невідомо. Те, що під листом стоїть мій підпис,
нічого не міняє, бо ж ясно сказано: мусимо. Це означає, що не я
особисто вирішував питання, що я тільки мушу повідомити про його
вирішення. А хто вирішував? Це —справді питання. І кінці його
надійно сховані у формі: «розглянуто і обговорено». Крім названих
особливостей, листи мої вигідно відрізняються од звичайних ще й
тим, що вони в характері самого Івана Захаровича: сповнені
делікатності, мудрої поміркованості й солідності, сказати б,
капітальної.
Кожній людині відомо, що робити висновки іноді так само
ризиковано, як іноді не робити їх. Іван Захарович знає це краще, ніж
будь-хто. Тому винайшов свою власну тактику: жити й діяти між
455
небезпеками, що призводять до необхідності робити або не робити
висновки. Я впевнений, якби Іванові Захаровичу треба було
потрапити з Києва на Південний полюс, але в дорозі на нього чекала
якась загроза його життєвим інтересам, цілям, він поїхав би на
Південний полюс через Північний! Ми не знаємо, про що думав
Ганнібал, зав’язуючи першу битву з римськими легіонами; не знаємо,
що таїв у душі Наполеон, починаючи битву під Бородіно. Так само
невідомо мені, що думає Іван Захарович уночі про наступний день
свого життя. Але я впевнений, що кожен свій крок у завтра він
розраховує з потужністю Ганнібала й Наполеона!
Кожна людина неповторна. Це істина незаперечна. Але
незаперечна й та істина, що кожна людина зводиться до якогось
простого множника —початку особи. Простий множник Івана
Захаровича —миттєва тактика. Цьому множникові він зумів
підпорядкувати всього себе, аж до манери триматися. Мені завжди
здається, що він опрацював цю манеру перед дзеркалом і зафіксував
її, як актор фіксує вдало знайдений жест, міміку, інтонацію героя,
роль якого має грати. Незмінною лишилася тільки посмішка, бо вона,
як і колір очей, вроджена. Іван Захарович зумів надати їй лише
різних змістів. їх два. І виходить, ніби він має дві схожі, але
самостійні посмішки. Перша —Іван Захарович обдаровує нею тих, до
кого прихильний,—підкупає, примушує не тільки поважати, а й
любити її автора; друга —м’яка, як барсова хода. Коли Іван
Захарович вдається до другої, це означає, що справи ваші кепські.
За кілька місяців роботив Товаристві я помітив, що директор наш
має у відділах кількох своїх епігонів, які намагаються бути хоч трохи
схожими на нього: говорити, як він, тихо і ваговито; повільно
підносити до сигарети запальничку, не відриваючи уважного погляду
од співбесідника;усміхатися не часто, як це роблять люди, що знають
ціну і значення своєї посмішки для інших; грати одною ногою в
коліні, як грає нею Іван Захарович, коли замислено стоїть біля вікна і
споглядає верхівки каштанів, що сягають четвертого поверху, і т. ін.
Але епігон —мавпа. В кращому разі поганенький актор. Щоб
повторити Івана Захаровича, треба бути ним, тобто людиною, яка
вміє думати над собою і корегувати себе щомиті.
В роботі Іван Захарович діловий до сухості, і якщо вже змушений
  1   2   3   4   5   6   7   8

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Повість "Батурин" оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт