Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури - Сторінка 2

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка2/8
1   2   3   4   5   6   7   8
– Заходьте, – запросив зворушений до сліз Микита Платонович, і Ясочка, на лихо, зайшла. І стала як укопана. Бо замість трикімнатного гуртожитку з тапчанами, вазонами на вікнах і колготами-ліфчиками, розвішеними на шворках, побачила таке, яке бачила лиш у кіно та раз у музеї. Та де! Стільки картин, старовинних меблів, ваз, статуй і різних інших фігур вона не бачила навіть в обласному музеї, куди їх возили ще в школі. Ясочці здалося, що вона потрапила на триста років назад, бо й запахи тут витали несьогоднішні, важкі від пилу, як темно-сині гардини на вікнах, і сутінки стояли, як у музеї, якісь... підземельно- холодні, хоч за вікном буяла весна.
Микита Платонович ввімкнув у коридорі тьмяне світло і запросив ошелешену Ясочку “до майстерні”. У майстерні, як він величав найбільшу кімнату, біля наполовину заштореного вікна стояла на ніжках перекидна, як у школі, дошка з недомальованою картиною, а біля неї – столик із фарбами у слоїках і тюбиках.
– Ой, – сплеснула руками Ясочка, – то ви художник?! – І засоромилася, бо вперше бачила живого художника, і видко, знаменитого, бо ж у Києві живуть тільки знамениті. А невідомі – живуть по селах, як Микола Безкоровайний із сусідньої Петрашівки, про якого часом пише їхня районна газета.
– Виходить, що так, – Микита Платонович від Ясиного наївного захоплення зашарівся і аж помолодів. Почав метушитися, ґоґошитись, як парубок, припрошуючи Ясочку то сісти, то встати, а врешті, йти за ним на кухню кавою вгощатися.
То лиш одне звання було, що кухня. Бо тут теж всі стіни були завішені, але тарілками – полив’яними і різьбленими з дерева, розмальованими ложками та іншим святочним кухонним причандаллям, а в сервантах та на полицях височіли гори небачених сервізів, стародавніх глечиків-збаночків, горщечків-банячків, пляшечок і вазочок. Серед цього розмаїття всілякого посуду Ясочка впізнала “близнята”, точнісінько такі, як у баби Васьки у миснику колись стояли: два зліплені до купи горщечки з ручкою, в яких давно колись сільські люди обід в поле косарям чи полільникам носили. В одному горнятку – борщ, а в другому – кашу.
– Такі, як у моєї бабусі, – показала Ясочка на “близнята”.
– Ці теж – від моєї бабусі... Єдина спадщина... – зітхнув Микита Платонович.
І Ясочка ахнула: – Такі старі?!
Микита Платонович знову зашарівся, знічено заусміхався:
– Такі старі... що поробиш... До речі, ми ще ж не познайомились... Як вас... величати? Бо мене – Микита Платонович.
– А мене – Ядвіга, – сказала Ясочка і подала Микиті Платоновичу руку, як це в кіно по телевізору бачила.
– Звідки, перепрошую за неделікатне запитання, таке... ім’я? – здивувався Микита Платонович, поривно схопив її руку і припав до неї сухими вустами. Він був зовсім близько і від нього теж пахло давністю, дуже старою давністю.
– Від моєї прапрабабусі по мамі. Вона була польська пані і звалася Ядвіга, але коли вийшла заміж за мого прапрадідуся – сільського коваля, то стала... Явдохою. От що любов робить, каже мама... – відповіла Ясочка, і собі здивувавшись перипетіям свого родоводу. – І всі забули, що вона була пані. А моя мама нагадала і назвала мене Ядвігою. Хотіла, щоб я теж була пані. Але в нас у селі будеш... Аякже! Коло свиней! – Ясочка засміялася, не шкодуючи за тим, чого не могло бути. – Тому й називають мене – хто як: молодші – Ядьою, старші – Явдонькою, а мама часом Донькою, але більше – Ясочкою. А коли хто, не приведи Боже, назве мене Явдохою, то стає люта, як меч. А мені – хоч і горщиком, аби лиш у піч не засували...
Ясочка знов засміялася, але вже ніяковіючи від занадто довгого ручкоцілуваннячка цього дивно дідуся.
– Ви – чудо! – захоплено вигукнув Микита Платонович, відриваючись нарешті від ручки Ясочки. – Ясочка... Прекрасне ім’я! Але я називатиму вас – Ядзуня... Панна Ядзуня! Це так романтично... Так, певно, називали в юності вашу бабуню-панну її шляхетні родичі. Ви не проти? – Микита Платонович, розправивши плечі, гордо скинув сухеньку, ледь притрушену сивим пушком голову, і зразу помолодів, і став схожий на... на якогось знайомого, дуже поважного чоловіка...
– Микита Платонович? – перепитала вражена Ясочка.– А ви часом не поет? Так наче звався якийсь поет...
– Того поета, панно Ядзуню, звали Микола Платонович Бажан. А я художник – Микита Платонович Джамалія...


– Який я тобі Микита? Дівко, ти що збренділа совсєм? – насторожено спитала зі свого тапчана неохайна, патлата і беззуба жінка, та сама, яку вона застала в “палаті”. Від жінки кепсько пахло... чимось брудним, ... глупосним...
– Гей, дівко, а ти часом не стратила дитину? Щось ти дуже змахуєш на тих малолітніх сучок, за якими зразу тічка собацюр бігає, а тоді міліція. Щось ти мені дуже їх напоминаєш... Надивилася я на вас, шалав паскудних, хвойд-мокрушниць... Е-е-е, та ти що – зразу й ласти відкинула?! Гей, начальник, ти шо мене до жмуриков подсажуєш, мнє єшо етого ґавна не хватало! Я – нєрвная, пугаюсь!
Загрюкало, затупало, двері відчинились і зайшов Микита Платонович, зовсім молодий, гарно вдягнений, в капелюсі. Вона спочатку навіть не впізнала його.


Ясочці здалося, що він от-от, як це у кіно показують, підійде до неї вихилясом, підставить лікоть і запросить на якийсь... танець. Але Микита Платонович, ніби отямившись, підступив до одного із сервантів, вибрав серед чудернацького посуду найкращий – срібний із візерунками рондлик (як він сказав – кавничок), а в другому – дві крихітних синьо-золотих чашечки з блюдцями, і аж тоді почав варити каву за якимось там заморським рецептом на старезній, як усе довкола, газовій плиті. Потім вони пили ту каву з крихітних чашечок у захаращеній, пропахлій музеєм, старовинною і старістю великій кімнаті-майстерні, при свічках (отаке замандюрилось старому: зашторити вікна і свічки запалити серед літнього білого дня!). Тож Ясочці часом видавалося, що вона кавує із одним із тих бородатих святих, що дивилися грізно на неї з потемнілих, аж чорних, образів на стінах. Одна різниця, що святі були грізні і... святі, а Микита Платонович – добрий і земний, зовсім, як сільський старий вчитель.
Кава пахла гвоздикою і ще якимись прянощами, але вони так тісно перепліталися з хатніми запахами, як польові квіти у скирті стухлої соломи, що важко було їх вирізнити. А потім святий Микита, ляснувши себе по лобі, зі словами “який же я забудько”, дістав із стародавньої червоної шафи штофчик із золотистим напоєм, і вже по другому разу вони пили каву з коньяком. Ясочці від незвички зразу ж у голові злегка замакітрилося, стало весело і затишно серед усього цього старого мотлоху, як бувало вдома на Великдень чи на Різдво. Тоді мама, повернувшись із церкви, теж запалювала свічку...


– Все в порядку... жива. Просто нервове і фізичне виснаження... Здалося б трохи підлікувати... Вивести з депресії. Ну от, і пульс... слабенький... Анемія. Треба в лікарню.
Від чоловіка, що це говорив, віяло теплом і ліками. Вона хотіла побачити його, але заважав густий сивий туман і рої дрібненької мошви.
– Да вона, мнє кажется, нємного того... Бреділа... Микитою мене обзивала, – пожалівся прокурений жіночий голос.
– Засвітіть свічку, – попросила вона. – Тут так темно.
– Ще рано світити свічки, дівчинко, – лагідно сказав чоловік, від якого пахло теплом і ліками.


Микита Платонович про своє життя розповідав мало, і то таємничими натяками. Усе більше Ясочку розпитував: звідки, де працює і мешкає?.. А почувши, де живе, засмутився:
– Овва... Як же ж ви там, бідненька, напевно, мучитесь, у тому... кагалі...
– Чого ж? – заперечила повеселіла від кави й коньяку Ясочка. – Зовсім ні! Нам весело, хоч і тіснувато, звичайно. Але дівчата добрі, свойські...
Засиджуватись у старого Ясочці не хотілося, та й балакати не було про що, тож заспішила додому. Микита Платонович, прощаючись у дверях, сказав ніяково:
– Заходьте...
– Та згадавши, що Ясочці нема чого до нього заходити, запропонував:
– Мені незручно вас просити... але чи не могли б ви, панно Ядзуню, допомагати мені по господарству?.. Ні, ні! Не задурно... Ради Бога... Я вам платитиму, і непогано... Вам же ж треба... ну, на різні дівочі дрібнички...
– Не знаю... – розгубилася Ясочка, – я подумаю...


– Що тут думати! Ти що? Думати! – вирячилася на Ясочку шалапутна Алла, почувши про Микиту Платоновича, його музей і каву з коньяком. – Чи ти ненормальна? Думати! Щастя само в руки тобі пливе, а вона – думати!
Ясочка злякалася: яке таке щастя могло плисти їй у руки від немічного дідка, що доживає віка у захаращеній старизною різною квартирі?! Господи, та від нього, як у селі кажуть, цвинтарем пахне!
– От... тупа! – починала дратуватися Алла. Вона того вечора чомусь рано з роботи прийшла. Вся зла така, колюча. Задиралася з дівчатами, то ковбасу якусь не могла знайти в холодильнику, то ліфчик – у ванній. Все курила і лютувала, пришіптуючи: “Кляті подонки... підлі бандюги...”


– Ну подонки, бандюги подлі! Погублят дєвку! Господі, шо ти, нещасная, такоє натворила, що тебе сюди запакували? Може ти з тих – юних хіщніц, що божих одуванчіков на тот свєт отправляют, собірая їх по квартірам городскім? Дідульок-бабульок всякіх…Но шо-то мнє нє вєрится – нє тяніш ти на етіх подонков, хліпкая очень…Неопитная, вот і попалась…Да, бандюков оні сюда не сажают... Кілєров усяких – теж. Тє – на свободє. А ету замухришку мордуют... Ну-у-у дєла... Слушай, ти би поєла... Баланда баландой, да хоть кишки не злипнуться... Когда кишки злипнуться, всьо, хана... Нада хоть шо-то пити... Я чуть сама не окочурилась... За першою ходкою. Не опитна була, как і ти... Да і переживала – страшно... Как-ні-как – второє ліцо на предпріятії, і при том – на всю страну предпріятії... І жила, как чєловєк... І вдруг – ні-чє-го. Даже званія человєческого... Во, полюбуйся, во што превратілась Е-лє-о-но-ра Едуардовна!
Але їй не хотілося бачити те, у що перетворилась Елеонора Едуардівна. І заплющивши щосили очі, намагалася вирватися з цієї смердючої затхлої душогубки – на світ білий.
– Ну шо ти, как риба лєдяная?..


Ясочка сиділа на обдертому дивані в нічній сорочці, розгублена, і дивилася на люту Аллу круглими і невинними, як у рибоньки, очима.
– От се-е-ло! Ну село! – пасіювала Алла, наче не було в неї ворога лютішого за те село. – Та ж в нього квартира, багатство! Він – одинокий, не знаєш? Розпитай, чи дітей нема. А як нема, тихенько підлізь під бік... Ой, ой! Не хочеш – під бік, не нада!.. Тоді хай удочеряє! Ще луче! А чого це ти маєш безплатно доглядати його?! Інтересно: буде платити!.. Кому його слиняві гроші треба... З пенсії мінімальної! Та ти, з твоїми прелєстями, не такі бабки можеш заробляти! Не надриваючись, і з удовольствієм! Так що пошли діда нафіґ, або передай мені. Я вже з ним знатиму, що робити!
Отака розмова з Аллою вийшла. Негарна, якась... брудна. Що мала на увазі шалапутна подруга, Ясочка не зовсім втямила, однак геть зовсім розстроїлась і вирішила викинути Микиту Платоновича з його пропозиціями з голови, що й не так вже й важко було. Міське життя закрутило Ясочку, завертіло і понесло-понесло... Щоранку, ні світ ні зоря вона схоплювалася з дивана, перескакувала сонну Аллу, що відсипалася після ночі, і бігла першою, доки дівчата не прокинулись, у ванну вмиватися-збиратися. Далі чепурилася і вискакувала на вулицю не снідавши.


– Хавать будеш? – знову спитав її хриплий, прокурений, як у базарної алкоголічки Нюрки, голос. – І правільно... Лучше с голоду сдохнуть, чем ето жрать! Один чай і то – тьху! Як бичья моча!.. Вони самі етіх стяк не п’ют, сссуки... П’ют кофе бразільский із коньяком. За наш счот! А нас – за скотов дєржат! “Ето тєбє нє Амєріка!” – ти слишала, что ета стерва говорит, ета чухонка надзіратєльніца? Она права! Ето там нашіх ворюг ікрой кормят у тєлєвізора!.. А нас тут – перевосс-пітивают! Ти такоє слишала?! Воспітатєльніца нашлась, мать твою! Я – чєловєк грамотний, газети читаю... Я свої права знаю і только жду, когда отсюда вийду... Ані єщо постоят у мєня перед європєйськім судом за іздівательства над невиннимі людьми! Но всьо-таки, випий чаю, він хоч гарячий, кишки попариш.


Чаю Ясочка не вміла пити, бо в них дома ніколи його зранку не пили – пили парне молоко. Тож снідала морозивом, а обідала тим, що привезе у своїй “тачанці” Семенівна, яка невтомно курсувала по базару, вигукуючи: “Борщ! Вареники! Пироги! Кому борщ, вареники, пироги!”
Базарне життя починало подобатись Ясочці. Найважче було рано і ввечері – розпакуй-запакуй, а далі робота – не бий лежачого: стій собі, стережи лахи, продавай, дивись на покупців і слухай веселі балачки реалізаторів. Недавно, коли розпаковували нову партію товару, що прийшла з Німеччини, подружки по палатці повиловлювали з того мотлоху такі класні фірмові речі!.. Ще кращі, як ті, що висять у вітринах дорогих столичних магазинів. Одягнули Ясочку з ніг до голови, що й Алла не впізнала. Ясочка все те спершу попрала-погладила і тепер – як нова копійка.
– Долар! – поправила Алла. – Навіть цілих сто!
Отож викинула Ясочка бідного Микиту Платоновича з голови з усім його музеєм, зате Микита Платонович, як виявилося згодом, не викинув Ясочку із своєї душі. Якось через тиждень він підчікував її, сидячи на лавочці біля темного під’їзду. Було пізненько і Ясочка аж злякалася, почувши:
– Панно Ядвіго! Чи це ви? Та ж я до вас, до вас, дівчино!
Коли приступилася ближче і побачила Микиту Платонович, трохи розгубилася: обіцяла ж йому подумати... Микита Платонович і собі – про те ж саме.
– Чого ж це ви не заходите? Роботи багато чи забули старого?.. – почав здалеку.
– Авжеж, роботи багато... колись зайду, – збрехнула Ясочка і спробувала шаснути в під’їзд. Але хитрий Микита Платонович зупинив її проханням:
– Чи не допомогли б ви мені піднести сумку до ліфта?
“Ой Божечку! Він що, з цею торбою зранку мене чекає?” – вжахнулася, здогадавшись про хитрощі старого мудра жіноча душа наївної Ясочки. А одвічне жіноче милосердя завернуло її від дверей, взяло торбу, не таку вже й важку: хлібеня, пакет молока, якісь помідори, – і понесло до ліфта. Ззаду катуляв, важко дихаючи, Микита Платонович.


– Шо ти панікуєш? Закрой пасть! – зашикав хтось, важко дихаючи. – Нічого не случилось. Просто – отключилась. Тебе, страшіліще, іспугалась. Так шо сиди й мовчи, дура! А то в гордом одіночествє всю жізнь провєдьош! Разаралась, как варона...
Двері грюкнули. Стало тихо. Тіло здавалося невагомим, тільки важка голова тягнула додолу. Розклепила мов склеєні повіки: неохайна жінка сиділа на своїй койці, не зводячи з неї стривожених очей.
– Ожила? Слава Богу, а то мені лиш не хватало, щоб тебе на мене повісили, як дохлу собаку. Ще скажуть, гади, задушила. В припадкє тоски за жизнью чєловєчєской... Ладно, лади! Більше я тебе ні про що не питаю. Мені свого – во! По зав’язку! Я, бля, восєм лєт, от звонка до звонка отпахала на зонє... Всю нєзавісімость! І чьо, ти думаєш? Через передок! Взяла, мразь, на себя всю вину, всю -- за хахаля-директора! Как главний бухгалтер! Тогда ворочали – все! Кому нє лєнь! Державу разворовалі! А я попалась! Вєрнєє – наехалі і затрюмілі. Свої ж... Но я тоже харошая блядь! Поетому баб – нє-на-ві-жу! І сєбя – в пєрвую очєредь! Так што будєм знакоми – Елєонора Едуардовна! По фаміліі – ґавно! Хотя еще восєм лєт тому назад я била пані Вєсєловськая! А тепер я – мадам ґавно. І мнє, как рецедівісткє, за то, шо я украла бутилку водкі в маґазінє - препаяют ещьо леть пять. І послє етого – мне уже свободушки нє видать... Тє, коториє разворовалі державу – на свободє! І будут на свободє. Всєгда! А я буду – в тю-ря-гє гнить, потому, што я – ґє!
Неохайна жінка сердито вмовкла, але слова її ще довго висіли важкою чорною градовою тучею під сірою стелею, готові от-от обвалитися і засипати їх обох жорстким мокрим гравієм. Вони гнітили, вичавлювали з тіла останні сили, а з голови – останній розум. Щоб не збожеволіти, вона стала думати про літо, яке залишилося за цими залізними дверима, про довірливу дівчинку, що теж залишилась назавжди у сонячному літі, яке не вернеться…


Після роботи, трохи половивши ґав на Хрещатику, Ясочці, правду кажучи, не дуже хотілося вертатися у свій “гадючник“, як казала Алла; або палату № 6, як називала їхню квартиру № 46 Ліля-артистка з Херсону, що начебто пробилася в модельний бізнес і тепер вишиває на подіумах; чи тераріум, як підсмішкувалася найрозумніша з дівчат – Настя-журналістка, що вже теж наче знайшла роботу в якійсь, казала, престижній газеті, де добре платять, і от-от піде. А може, вже й пішла... Їхній “гадючник”, як перевалочний пункт. Дівчата, які приїжджають з областей у Київ, довго в тому циганському таборі не затримуються. Поживуть-поживуть, придивляться, опіряться, знайдуть роботу кращу чи багатенького буратіна і тікають з цеї, як вони кажуть, довбаної діри, з цього клопівника. Зостаються лиш ті, що на будівництві ішачать. Вони хоч і непогано заробляють, але, як каже Алла, лоханки і бички, тіпа, безнадьожні в плані развітія. Однак Ясочці, навпаки, дівчата-будівельниці найбільше з усіх співмешканок подобаються. Вони хоч не красуні і не дуже грамотні чи просунуті, як дехто, зате добрі. З ними легко і просто. Не насміхаються, коли щось не те зморозиш. Не копилять ґембу, не міряють презирливо з ніг до голови ватерпасом тільки за те, що тебе ніхто на тачці додому не підвозить. А не підвозить лиш тому, що Ясочка не сідає, як вони, до першого, хто гукне...
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт