Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури - Сторінка 4

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка4/8
1   2   3   4   5   6   7   8
Але скоро невеселі спогади про рідне село перебив Микита Платонович:
– Щось ви запечалились, моя панночко! А на полотні маєте постати не хмарною, а сонячною. Може, звернемося до вчорашньої психотерапії? Заплющимо оченята і-і-і-і... полетимо в Італію, у вічний Рим п’ятсотлітньої давності! Ви побачите...
– Та що там бачити! – згадавши вчорашній сад чудовиськ, запротивилась Ясочка. -- Он Світлана, ну жінка з нашого гадючника, три роки була в тій Італії на заробітках, каже, що нема там що бачити! Каже, Рим – одні розвалини, а у Венеції такі ті канали брудні та засмічені, як у нас тротуари!
Микита Платонович від тих слів мало із свого високого стільчика не впав, а далі й каже:
– Люба панно, люди бачать те, що хочуть бачити! Точніше, що їм дано бачити. Звісно, в міру їхньої культури. Хоча, чи тій бідній Світлані, тій нещасній остарбайтерці, що горбатилась по вельможних хоромах, було до живопису італійського Ренесансу?.. Нічого, от знайдеться багатий покупець, продамо ми тоді гамузом увесь цей антикваріат разом із шедеврами Микити Джамалії і справді поїдемо до Італії. Як люди. І покажу я вам, сердечне коханая Мотронько, кожен дорогий моєму серцю куточок, кожну фреску, кожен барельєф... І побачите ви справжню Італію! А якщо вам та Світлана відбила охоту до Італії, то майнемо в Париж! Просто на Монмартр! І довго-довго будемо дивитися, ні, не на Ейфелеву вежу, а на вершину людської геніальності – полотна експресіоністів... Між іншим, рейс на Париж о тринадцятій... За три хвилини... Варто тільки заплющити очі...
– Та ви що? – злякалася Ясочка, подумавши, що Микита Платонович здогадується про її сон. – Куди ж ви поїдете... такі... хворі?
– Отож бо... – зітхнув, посмутнівши Микита Платонович. – А тому-то поки що, як матимете бажання, погортаємо он ті томища: “Мистецтво італійського Відродження”, “Французькі імпресіоністи”, “Рембрант”, “Бойчукісти”... – і задоволено глянувши на полотно, додав: – Що ж, перший сеанс пройшов плідно. Спасибі, панночко, “моє серденько, мій цвіте рожаной”...
І почав злазити зі свого стільчика, знову перетворюючись на немічного діда.


Знову зайшла Маріка і повела коридором, але в інший бік. Як виявилося, до виходу. Лиш-но вона стала на поріг, як сліпуче літнє сонце різонуло по очах. На мить вона зупинилася, і Маріка щосили штовхнула її у спину, а два чоловіки у формі і кашкетах підхопили під руки і вкинули у заґратовану і гарячу, як розпечена духовка, машину. Від чоловіків пахло потом, розпареною одежею, асфальтом, загазованою вулицею – тим, що було життям, звичайним, простим, але, на жаль, уже – не її життям...
Вона підійшла до маленького заґратованого віконця і припала до нього лицем. Машина рушила. Перед очима замиготіли будинки, дерева, вивіски, вітрини магазинів. Коли дивилася вниз, то бачила людей. Вони йшли, бігли собі кудись без великої радості, заклопотані, не відаючи, яке це щастя – просто йти вулицею, вільно йти вулицею!..
Згодом машина в’їхала у ворота і зупинилася перед схожим на лікарню будинком. Двері відчинилися і двоє тих самих спітнілих чоловіків знову взяли її попід руки і повели в будинок, повезли ліфтом і завели в кабінет, який чимось нагадував лікарняну палату, тільки тут стояли м’які крісла довкола скляного столика, росли крислаті фікуси і пальми. Але трохи далі, за квадратним столом, справді сидів лікар. Коли вони всі троє зайшли, він, кивнувши на привітання головою, подзвонив по телефону і покликав якусь Інгу Модестівну.
Зайшла Інга Модестівна, схожа на лікарку з районної лікарні, яка їй колись гланди рвала. Хоч це було дуже давно, але вона лікарку добре запам’ятала: така сама білява, ясноока і лагідна... Тоді вона дуже боялася операції, хапала лікарку за руки, а та замість того, щоб сердитись, вговоряла:
– Ну-ну, лялечко, сонечко, кицунько, не бійся – це не боляче... Лиш кольне – і все...
І раптом їй захотілося, щоб сталося чудо і невідома Інга Модестівна повторила ті далекі, давно забуті ласкаві слова: “не бійся... лялечко, кицуню, сонечко...”
Інга Модестівна ніби прочитала її думки і, посадивши у м’яке крісло і навпроти сівши, співчутливо спитала:
– Дівчинко моя, що вас болить?
І від цих слів, лагідного співчутливого погляду, вона судорожно ковтнула, відчуваючи, як посунулася вниз по гортані, мов корок, давка грушка-дичка, і весь її біль, розпач, відчай, страх ринули назовні... Вона плакала, захлинаючись сльозами, які текли, здавалося, навіть із брів, заслоняючи білий світ, кімнату і добру лікарку. І не могла зупинитися. Єдине, що долетіло до її спустошеної свідомості крізь плач, мов крізь шум дощу, слова лікарки:
– Добре, що плаче. Для такої надто субтильної психічної організації це вихід із важкої депресії, яка ще трохи і перейшла б у реактивний психоз. Слава Богу, гнійник прорвало! Але я одного не розумію: вони що там, ті доморослі “коломбо”, людей не бачать?! До чого довели! Подивіться на неї: її вина – невинність... Це ж видно і неспеціалістові...
– І що будемо робити? – спитав лікар з-за столу.
– Не знаю... Але, якщо чесно, я б констатувала... неосудність. Адже ж пропаде дівка, ні за цапову душу пропаде...
– Та все-таки – давайте не поспішати з висновками... Поки що залишимо на обстеження... Покличте сестричку, хай зробить укольчик і – в палатку...


А тоді знову був вечір і вечеря при свічках. І все було б романтично, як любив повторювати Микита Платонович, якби їхнє хистке полум’я та не псувало вигляду Микити Платоновича...
“Ну дались йому ті свічки!”, – з досадою думала Ясочка, дивлячись через стіл на жовтого, як з воску, Микиту Платоновича. – Вже луче поночі...”
Подумала і бовкнула:
– А давайте погасимо свічки! Он як місячно...
Микита Платонович зчудовано глянув на Ясочку і вмить задув усі три. Тепер вони розмовляли в темряві. Тобто говорив один Микита Платонович. Про що лиш не говорив... Про те, як пішки прийшов у Київ зі свого села, щоб поступити в художній інститут, як таємно з благословення владики малював ікони, за що його мало не вигнали з інституту, як спочатку поїхав у Париж, до своїх імпресіоністів, а потім об’їздив увесь світ, навіть в Африці побував, звідки он понавозив зразків художньо-прикладного мистецтва різних племен...
Ясочка слухала молодий у темряві голос Микити Платоновича, уявляла його молодим, ще молодшим, як той, яким бачила нині за мольбертом, і десь у глибині душі жаліла, що Микита Платонович старий і що вони лиш тепер зустрілися... Бо й так ясно, що нікуди вони не поїдуть з ним, ані в який Париж...
– Жаль, що ми так пізно зустрілися, – раптом сказав Микита Платонович, ніби читаючи її думки, і закашлявся. Ясочка теж зніяковіла і не знала, що казати, а тому сказала перше, що в голову прийшло: що їй пора спати, бо завтра зранку на роботу.
– Та що ви, панно Ядзуню? Та гріх великий спати у таку місячну міч, таку чарівну ніч. У ніч таку літати треба... Дайте мені вашу руку... Та не бійтеся... просто політаємо довкола місяця... Або, радше, заглянемо у сад до старого Мане. Кажу ж: не бійтеся, то зовсім інший сад і він вам сподобається, – засміявся невидимий у темряві Микита Платонович і Ясочка слухняно простягнула руку, передчуваючи політ...


Вона й справді ніколи ще не бачила такого раю... Не те, що той, за вікном. Заґратований... Сад-невільник, обчухраний, убогий, як і ці люди, що байдуже спостерігають із вікон, як він в’яне, жухне і облітає останнім листом... Печальний сад, як старе, почорніле, потріскане дзеркало, в якому люди бачать себе, обчухраних, поточених короїдами зла, подовбаних дятлами сумління, дуплавих, як мертві дерева...
Але то був інший сад. Веселий, як мамин городчик весною. І квіти тут цвіли і пахли по-сільському – ясно і радісно...
– Он він, найгеніальніший колорист позаминулого століття, квітникар із Жіверні – великий і ніжний Клод Моне... – тихо сказав Микита Платонович, і вона побачила в далині квітучої алеї на тлі золотистого панікадила в’юнкої троянди напівпрозорі тіні бородатого чоловіка і жінки у білій довгій сукні. – Основоположник імпресіонізму, парижанин, він знайшов свій ідеал краси у тому, що інші вважали банальним – у квітах і сільських пейзажах.
– Певно, він був багатим, що розводив одні тільки квіти... Бо в нас по селах не дуже кохаються у квітах, все бараболю садять та буряки... Все про свиней думають... Чогось людям не до краси...
– Я теж мріяв про такий сад, але... але так і не спромігся... через вічну сльоту у душі... Бо ж у нас, як жартували ще в часи моєї молодості, навіть слово художник походить від “худо жить” та “идет дождик”...


Печальний сміх розбудив її. Елеонора стояла над нею, як гріх над душею, як завжди заспана, непричесана і страх здивована.
– Ти так сміялася вві сні, шо з прокуратури позбігалися... Ти шо, правда, того?.. Бідна-бідна... Хоч, може, це твоє щастя. Ну шо ж, спи далі...


Вночі Ясочці снилася мама. Ясочка не дзвонила і не писала їй відколи зникла Алла. Боялася казати, та й дівчата не дозволяли, мовляв, знайдеться Алла, не вперше. І от мама сама приїхала. Ясочка думала, що буде сварити, але мама не сварила. Вона була такою доброю, ласкавою, гладила Ясочку по голові, приказуючи: “Моя Ясочко, моя Ясочко...” І Ясочка, на бідну голівку якої впало стільки переживань: і пропажа Алли, і Микита Платонович – солодко тулилася до мами, ніби та могла її захистити від усього горя.
Але – мамочко, що це?.. Неждано замість мами Ясочка побачила просто перед собою у темряві худе незнайоме лице із темними западинами очниць, почула запах старечого тіла, і їй здалося, що вона в гробу з якимось мерцем, і від жаху смертного Ясочка скинулась і заверещала так, наче її різали. А тоді кинулась бігти, але хтось схопив її за ногу, затулив рота, благаючи:
– Тихо... тихо... ради Бога, тихо...


– На очну ставку! – прогугнявила перебутлілим голосом Маріка і замість палати штовхнула її у тісну сіру комірчину. Слідом зайшла невідома, ніколи не бачена жінка, і сказала, що вона – сусідка.
Красунчик спитав сусідку:
– Ви знаєте цю молоду особу?
– Раз чи два бачила, але чула, як вона співала...
– Співала?!!
– А може, то радіо, не знаю...
– А ще що ви чули?
– Крики. Якось серед ночі кричала якась жінка... Ніби її різали. А хто, не знаю...


Ясочка впізнала Микиту Платоновича. І ще більше злякалася. Дрімучий жіночий інстинкт підказав її невинній душі, що сталося! Чому тут, поряд з нею в ліжку, Микита Платонович! І від цього страшного здогаду Ясочку знудило...
...Її рвало просто на простирадла, на ковдру, і Микита Платонович, ввімкнувши світло, з перекошеним від болю обличчям мовчки дивився на неї нещасними, як у побитого собаки, повними сліз очима.


Сусідка зникла разом із комірчиною і красунчиком, а в палату зайшла Інга Модестівна і ще одна жінка, теж у білому халаті, тільки не схожа на лікарку. Перша примостилася на краю ліжка, друга – стала навпроти.
– Не хвилюйтеся, – лагідно сказала Інга Модестівна, – ми – ваші друзі. Прийшли просто поговорити. Ви не проти? Прекрасно!
– Скажіть, у вас є тато-мама? – облесливо втрутилася в розмову друга. – Є. Живуть у селі? Прекрасно... Ви любите свого тата? Любите. Ніколи він вас не ображав, не чинив вам зла?.. Ні. Але ви сердились, що він... Любить випити? Ага! А коли він випивав, він не... нічого собі такого не дозволяв... ну, вам неприємного? Ні. Він – спав? Ага. А чоловік, у якого ви жили, не пропонував вам, ну, наприклад, спати... з ним? Не соромтеся. Ради Бога, ми ж дорослі жінки... і розуміємо, що це цілком нормально, коли ми подобаємося чоловікам, навіть не дуже молодим. Тут нічого нема... крамольного чи кримінального. Навпаки, часто молоді жінки влаштовують своє життя... ну, дякуючи поважним поклонникам. От ви, мабуть, бачили по телевізору весілля поп-зірки Каміли і її продюсера?.. досить таки... нну, не першої молодості Жаком Табакеркіним... Ні? Добре. Тобто, ваш хазяїн нічого вам не пропонував? Не ліз, наприклад, із поцілунками?.. Чого ж ви тоді пішли від нього серед ночі?.. І куди ж ви пішли?..
– Не хочете розказувати – не треба...— заступилася Інга Модестівна. – Головне, заспокойтеся...


Дочекавшись досвітку, Ясочка спакувала валізу, і хотіла нишком прошмигнути повз кімнату Микити Платоновича, але він не спав. Сидів на ліжку, обіпершись на ковіньочку, маленький, згорблений, нещасний. Помітивши Ясочку з торбою, ще більше зіщулився-зіжмакався, ніби злякався, що вона вдарить його. Але Ясочка вилетіла у двері, пролопотіла по сходах і вискочила на вулицю. У дворі було сіро і порожньо, люди ще спали. Ясочка сіла на лавочку, на якій її підчікував Микита Платонович, і вперше гірко задумалась над тим, що звалося чоловіками. Ще донедавна Ясочка думала, що клепки не мають молоді хлопці, як от той самий Шківа, перший парубок у їхньому опустілому селі. Ясочка здригнулася, згадавши, як Шківа намагався заволокти її у кущі під клубом. Бо-о-оже... які страшні були в нього очі, як у божевільного! Вона ледве вирвалась, а вже так тікала, так тікала... Здається, досі колом дух у грудях стоїть. Але було й гірше, фу, ще бридкіше в її житті... Ясочка про те рідко згадувала, як про страшний свій позор. Вона зовсім тоді мала була, як приїхав до бабці в гості з Умані її двоюрідний брат Віталій. Вітась, як бабця називала свого городського внука, вчився у якійсь воєнній академії, ходив у кітелі і дуже Ясочці подобався. Вона бігала за Вітасем хвостиком, аж доки одного разу, коли нікого не було в хаті, він посадив її собі на коліна, підсмикнув спідничку і на стегенці вона відчула щось мокре, слизьке і... огидне. Ясочка глянула на Вітася і, побачивши божевільні очі, заверещала так, що збіглися сусіди. З тих пір вона десятою дорогою обминає Вітася, коли той приїжджає в гості уже з жінкою і двома дівчатками. А от тепер ще й Микита Платонович... Такий розумний... (Ясочка пошукала слова) благородний... І от... таке горе... така ганьба... бр-р-р, що вмерти хочеться! Просто втопитися у Дніпрі та й годі!..
Ясочка чогось дуже важливого не могла зрозуміти в цьому житті. І не мала кого спитати, чи й справді таке гидке те, що чоловіки роблять із жінками, і як те можна терпіти – змиритися, чи що?.. Але ж чого жінки такі щасливі, чого вони теж наче дуріють коло тих придурків? От і з Аллою... наче щось робиться, як побачить чоловіка: вся аж ходором ходить, як на шарнірах, та регоче, та бісики пускає на всі боки!
Але не було в кого спитати бідній Ясочці. Мами встидалася... А з Аллою вони ще не дійшли до таких балачок... А тепер – от, щезла кудись Алла, нічого не сказавши. Через неї Ясочка мамі не може подзвонити, щоб зайвого шелесту не наробити, а то ж почне мама і за Аллу розпитувати. А що вона скаже? Що пропала? Тоді вони всім селом сюди заявляться... А тут – Микита Платонович!..
Але є таки Бог на світі, бо в ту мить, коли Ясочці дуже крепко дур голови брався з розпачу, над самою її головою здивований Аллин голос спитав:
– Ги? Подруга, це ти? Що ти тут робиш серед ночі?!
І Ясочка, побачивши Аллу живою і здоровою, знетямилась від щастя. Забувши про свою біду, радісно питала:
– Боже, Алла! Де ти була?! Де ти була?!
– Там була, де вже мене нема, – як обрубала безцеремонна Алла. У сірій каламуті досвітку вона здавалася теж сірою, змученою і якоюсь наче аж постарілою. – Колись розкажу... Може пригодиться...
Ясочка нічого не второпала з тих слів, але згадала своє і, захлинаючись сльозами, пошепки повідала Аллі всю правду, як батюшці на сповіді. Жах і сором пережитого розривали їй серце. Але вона мусила, мусила все це комусь вилити, бо – хоч у Дніпрі топись!..
– Вау!.. – перебила сповідь Алла. – Яка ж ти, дівко, дурна! Недурно він тебе Мотрею називає! І де ти лиш така взялася в цьому світі ідіотка?... Тобі вісімнадцять? Вісімнадцять! У твої роки вже... п’ятсот чоловіків мають, а ти, як... Як прицюцяна Горбатючка, та, що на Бережках, так і вмреш дівкою...
– Але ж?... – хапнула повітря, як рибонька у ятері, бідна Ясочка.
– Що – але жжж?.. – починала поволі шаленіти сіра, як досвіток, Алла. А далі спитала так, ніби от-от мала вбити недоумкувату Ясочку:
– Ти відєла недавно по “Тіві” ету новою попу-пе... звезду Кармеліту, чи як там її в біса?.. А мужа її і... пердюсера – бачила? Лєт на п’ятдесят старше! Да єйо мать єму в дочки годиться! І ні-че-во! Всє щасліви! І не встидаються. І по телевізору красуються, бляді! Бач, вони артісти, їм всьо можна, а ти – проститутка з Окружної!..
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт