Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури - Сторінка 5

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка5/8
1   2   3   4   5   6   7   8
– Алла! Ти?.. – зойкнула Ясочка, згадавши слова Микити Платоновича про повію з Окружної. Так он воно що! Значить повія – це проститутка? А що значить проститутка – Ясочка здогадувалась...
Зрозумівши, що бовкнула зайве перед Ясочкою, яку ще смажений півень у задницю не клюнув, Алла страшно, хоч і пошепки, роз’єрепенилась:
– Ідіотка, що – він – тобі – зробив?! Надкусив, з’їв? Що він уже може? Та ти дівкою коло нього посивієш, як та сама прицюцьовата Горбатючка з Бережків! Зате хату, ха-ту, дурко сільська, будеш мати у самому Києві! І лю-ди-ну, людину нормальну коло себе, а не таку, як... твій прибацаний тато, який лиш горілку жлуктити вміє, чи ще якийсь урод! Та ти... ти ще, блін, згадувати будеш цього свого Микиту, как єдінственно-го! Порядочно-го! Мужчину! У своєму паскудному бабському житті! Ще сльози за ним будеш лити, надивившись на таких, яких я щоно... щодня, блін, ...бачу!
Ясочка обімліла, слухаючи таке. Та це ще було не все.
– Так! Нннадоїла! – раптом із досадою обірвала балачку Алла. – Бери чимайдан свій і хиляй назад до цього святого чоловіка, який тебе, дурку, підібрав на тротуарі! Якщо не хочеш із ним спати, скажи йому це, він нормальний старик... Пойме! Тільки, правда, дуже слабий і запущений, давно сам живе... але він пойме... я знаю. А як нє – то йди к чорту! Мені й без тебе, блін, хоч... у Дніпрі топись!
Оце так поговорили! Алла, аж червона від люті, шуганула вихором у під’їзд, а Ясочка зосталася сидіти причмеленим маком на лавочці. А тоді...


– Я втомилася – сама питати і відповідати.. – пожалілась не схожа на лікарку жінка. – По реакції видно, що ліз... Ну от, знов заперечує, а в очах – відчай... Що? Вірші?.. Які ще вірші? Скажіть, ви можете говорити... нормально? Ре-че-ння-ми. Члєно-роздєльно, а не... звуками? Він читав вам вірші і розказував... казки?!! К-ху-кху...
Жінка закашлялась, а прокашлявшись, здивовано запитала:
– А за що ж ви тоді..?
– Гаразд-гаразд, не плачте, ми знаємо, що то не ви... Вона ще не готова, ще рано... Треба почекати. – заспокоювала усіх Інга Модестівна. І жінки вийшли, несподівано, як і зайшли.


Микита Платонович не чекав. І, здалося Ясочці, був їй не дуже радий.
– Заходьте, – сказав, як чужій, і пошкутильгав у свою хату-майстерню. Ясочка обидилась.
– Ну от! – подумала гірко, – я ще й винна!
Але не йшла. Стояла в порозі, не знаючи, як повестися, справді, як...
– Чого ж ви не заходите, панно Ядзуню? – почувся колишній, легкий і добрий, голос Микити Платоновича. І Ясочка зраділа, і їй здалось, що та ніч кошмарна їй просто примарилась, і вона, кинувши валізу, заспішила на клич.
Микита Платонович сидів на ліжку, звично обіпершись на свою різьблену ковіньочку, весь у білому, як на смерть вбраний, і дивився на Ясочку величезними на худенькому личку світло-сірими очима. Дивився чисто, ясно, як... дитина. Як покинута напризволяще всіма сирота... Тепер він був схожий на маленького, ясноокого сільського хлопчика, в якого... тільки що поховали маму... і від жалю до якого хочеться самому вмерти... І щось тонюсіньке, незнане досі, ще не пережите, щось материнське, милосердне і всепрощаюче тихесенько забриніло в душі Ясочки, все розростаючись і розростаючись...
– Чого ви такі сумні? – спитала збентежено, не знаючи, що казати, і заплакала від того ще незвіданого, але такого... ой, такого – і важкого, і легкого – усякого, що розросталося в її душі.
– Не плачте, Ясочко, не треба, – попросив Микита Платонович. – Усе гаразд. Просто я допіру попрощався з останньою своєю ілюзією. Зате, здається, зустрів і останню свою Музу... А це – більше, набагато більше, як усі разом взяті втрачені ілюзії...
І хоч Ясочка нічого не зрозуміла з тих слів, та серцем відчула, що між ними знову світлий мир і Божа благодать.


Нарешті вона роздивилася... Це була справжня палата, простора, біла і чиста, зовсім не схожа на ту, смердючу, сіру комірчину, яку вона вперто називала “палатою”, ніби хотіла бодай в такий спосіб скрасити своє існування в ній. А тут навіть вікна були великі, високі, правда, заґратовані. Але все одно через них вливалося в палату стільки світла, що сліпнули очі. І хворі скидались на справжніх хворих. Тобто звичайних жінок. Їх було три. Одна – постійно спала. Правда, друга, найстарша, ночами схлипувала і кликала якусь Олечку. А якось розбудила всіх криком: – Не падай, дитиночко, не падай!
На крик прибіг черговий – здоровенний медбрат – і втихомирив жінку уколом. І коли та, похлипавши трохи, заснула, а здоровенний медбрат вийшов, вимкнувши світло, третя, з косою до пояса, яку вона то розплітала, то заплітала, раптом скочила, мов кішка, зі свого ліжка і в кілька стрибків опинила поряд, голосно шепочучи:
– У неї внучка розбилася... Випала з десятого поверху в неї на очах... Дочка в суд подала. Вона ж з горя... того... А тобі що шиють? Бо мені... ніби я... свого... – жінка стривожено оглянулась, – вилами... А я не помню... Я саме від корови вичищала, як він прийшов – п’яний в дупель... А тут кум... Слово за словом, а далі й битися поліз. Кум – розбороняти. За вила і... А на мене звалив... Отак! А в мене діти. П’ятеро. Як пальців на руках. Мал мала менше... І мама, як оця, виє... Каже: в’яжіть мене! А Варку... я – Варка... відпустіть до дітей. Як ти думаєш, вони послухають? Вони б послухали... якби не люди... сільські. Оббрехали мене з ніг до голови. Ніби я з кумом злигалася... Ти таке чула?.. Як їм не позаціплює таке брехавши – я не знаю! Але ж ці... – жінка кивнула на двері, – вірять! Дурним сільським бабам вірять!
При світлі місяця жінка була схожа на відьму: очі горіли, волосся іскрилося...
У коридорі почулися сквапні кроки, сердиті голоси. Жінка злякано відскочила до свого ліжка і пірнула під ковдру.
– Отаке життя! –тихо зойкнула і прикинулася сплячою.


Життя знову потекло звичним плином. Ясочка щоранку бігла до свого секонд-хендівського ганчір’я, пірнала з головою у базарний шарварок, а ввечері, вивітривши його дух на дніпровських пляжах, поверталася, свіжа і чиста, як рибонька, у “свій музей”, де не міг її дочекатися з вечерею добрий і лагідний, мов святий з ікони, Микита Платонович.
Знудженого за цілий день в самотині, Микиту Платоновича тягнуло на балачки, але втомлена базаром і пляжем Ясочка, починала куняти в кріслі на третім його слові і Микита Платонович милосердно відпускав її спати. Зате у вихідні, прихиливши Ясочку до розчахнутої віконної рами, малював із неї портрет, засипаючи байками про художників і їхніх муз. Тепер Ясочка знала, що музи – це кохані жінки художників, яких вони, роздягнувши, перемальовували на свої картини, і боялася, щоб Микиті Платоновичу теж чогось такого не замандюрилось. Але він казав їй одягати жовту блузочку, бо жовтий колір, казав, вигідно відтінював її засмаглу золотаву шкіру і карі очі. Портрет мав називатися “Золота дівчина”. Ясочка хотіла хоч краєм ока глянути на ту дівчину, але Микита Платонович строго заборонив їй це робити, мовляв у нього такий забобон, а то нічого не вийде геніального.
Тож отерплій коло вікна Ясочці нічого не залишалося, як годинами слухати байки, силячись уявити те, про що розказував Микита Платонович. Та хоч як він не старався, аж голос тремтів від захоплення, нічого доброго Ясочці не уявлялося. Всі художники були або старі, або навіжені, а усім голим музам болів поперек і нила спина. Врешті не витримавши лихої долі музи, Ясочка жалібно питала:
– Ще довго?
Микита Платонович просив:
– Ще секунда, одна мить! – і продовжував заговорювати їй зуби, здавалося теж уже отерплі. – А ви знаєте, моя Мотронько, як писав свою Офелію прерафаеліт Джон Еверетт Міллес? Він наряджав натурницю Ліззі Сіддаль у парчеву старовинну сукню і примушував годинами непорушно лежати у позі утоплениці в наповненій водою ванні у його майстерні... Так що мистецтво вимагає жертв, і не тільки від художників, а передовсім – від їхніх муз... Зате ця жертовність воздається нікому не відомим красуням – безсмертям. Тепер, дякуючи художникам, їхня краса не підвладна часові. Минають століття, а ними захоплюються, їх боготворять... А ви, ви відчуваєте доторки вічності, панно Ядзуню?
– Ще довго? – відчуваючи тільки ниючий біль у шиї і спині, ще жалібніше питала Ясочка, і Микита Платонович сахався:
– Ах, уже півтори години!.. Простіть, дитя моє, я й не зогледівся!.. Мені так радісно працювати з вами, панно Ядзуню, ви навіть не уявляєте!
Перекособочена Ясочка, потягуючись на всі боки, розминала затерпле тіло, а Микита Платонович, все ще збуджений, помолоділий, ахкав зі свого стільчика:
– Ах, яка ви божественно граційна! Істинне чудо природи! Без спортзалів, балетних студій – така грація! Я мушу вас обезсмертити... мушу ліпити...
Під останні слова Ясочка вилітала з пропахлого безсмертям “музею” на сонячну літню вулицю, мов камінчик з рогатки. Вскочила в метро і помчала до Гідропарку, де на центральному пляжі вже смажилась після нічної зміни воскресла з мертвих Алла.


Не схожа на лікарку жінка зачастила у гості. Але вже одна, без Інги Модестівни. Тепер вона не церемонилась, як і той красень Домагаров. Тепер питала про Аллу. Цікаво, звідки вона знає про Аллу? І про Мусу?
Це насторожувало. Особливо після того, як її перепинила біля туалету жінка, виглядом і голосом схожа на Елеонору, а може й, сама Елеонора... Скоріше за все, то була Елеонора, бо нащо зовсім незнайомій людині було б попереджати її про небезпеку:
– До тебе занадилась одна... прокурорша... под відом врача... Але ти, дивись, не проболтайся ... будь розумна, коси під дурку і всьо! А луче всього – мовчи! Хай що хочуть, те думають! А то згниєш у кар’єрах!
– Ваша подруга Алла вас не відвідує? Хіба вона не знає, де ви? Того дня коли... вибачте... ви, здається, бачились з Аллою на пляжі?.. – допитувалась та, не схожа на лікарку.
Але вона мовчала, налякана кар’єрами. Шківа з тих кар’єрів вар’ятом вернувся...


Алла лежала долічерева на рожевому рушникові в рожевому купальнику, якщо можна назвати купальником дві тонюні смужечки на спині і крижах, чорна, як негр, а біля неї сидів ще чорніший, хирлявий чоловік. Лиця його Ясочка не бачила, бо сидів до неї спиною. Вони про щось сперечалися і це Ясочку насторожило. Аллиних кавалерів Ясочка ніколи не бачила, але цей говорив з нею так, наче був їй чоловіком, із гуком і притиском. Ясочка завмерла з босоніжками в руках, не знаючи, що їй робити: чи підходити, чи перечекати суперечку.
– Я тобі сказала – не трогай! Вона з мого села – ти понімаєш?! І це я її сюда приволокла. – Ясочці здалось, що Алла говорила про неї, бо ж більше нікого вона сюди із села не волокла.
– А мнє нужни бабкі! Много! Іначе – каюк! Ти понімаєш, ... твою ...! – грубо, як вуркаган, матюкався хирлявий.
– Подожді! Муса, нє б... (Алла лайнулась). Я устрою її на другу квартіру – і тоді дєлай, шо хочеш!
– Нєт, тьолка, не получится! Ти что хочеш меня на пожизненную? Она мне нужна, как Лєніну шалаш, для... отвода глаз... Так што нє вєрті, шалава, мандоліной... іли гоні бабкі...
– Гдє я тєбє возьму? Ти ж знаєш, как мєня ... еті суки, бандюги... до нітки!
– Тогда не мешай! – вилаявся хирлявий і в ту мить, коли він мав озирнутися, хтось наче підказав Ясочці гукнути “привіт!” і, ніби вона нічого не чула, потюпати радісно до дивної парочки.
Хирлявий нечемно відвернув від неї худу злу пику і, не прощаючись, пішов уздовж берега до мосту Метро.
– Хто це? – спитала Ясочка, нічого не второпавши з підслуханої балачки.
– Один урод контужений, – буркнула Алла, не піднімаючи з рушника голови. Більше вони про хирлявого не згадували, хоч Ясочці кортіло знати, звідки в такого, видно, що вурка, таке ім’я – Муса... Однак Алла, зазвичай балакуча, цього дня була мовчазна. І похмура. Мабуть, на роботі неприємності, думала делікатна Ясочка, і не лізла подрузі в душу. Тим більше, що день був такий чудовий, вода, як літепло, люди довкола веселі, що зважати на “фокуси” шалапутної Алли не хотілося. Тож Ясочка скоро відбилася від неї і сама собі бовталась у Дніпрі та сушилася на сонечку. Навіть бігала до кіоску по морозиво, частувала Аллу, але й морозиво не розвеселило подругу. Тільки аж коли сонце сіло за печерські пагорби, Алла трохи повеселіла, стала зачіпатися з хлопцями, що грали недалеко у волейбол. А потім вони поїхали на Хрещатик і ще там гуляли, а повечерявши в “макдоналдсі” смаженою сухою картоплею з пакетиків, пиріжками з вишнями та запивши колою, роз’їхались: Ясочка – на свою Солом’янку, Алла ж – на нічну зміну.
Прощаючись, Алла раптом обняла Ясочку із незвичною для їхнього сільського виховання телячою ніжністю і сказала, ніби навіки прощалася:
– Ти... того... тримайся. Щоб не було – тримай хвіст морковкою. І всьо буде харашо в нашей жизні проклятой!
І розчинилась у натовпі.


Вночі снилася мама. Стояла на горі, на яку вона дряпалась, і не хотіла подати руку. Аж коли вона зовсім вибилась із сил і от-от мала зірватися в прірву, мама кинула їй кінець великої чорної, ще бабиної, хустки. Вона вчепилася з усіх сил обома руками за хустку, відчуваючи, як тріщить під її вагою перетлілий турецький шовк.
Розбудило неприємне виття. Та, що раніше спала, тепер качалася по ліжку, скиглячи:
– Ну пожалуста, ну пожалуста... мнє плохо... очень плохо... я уміраю...
– Наркоманка! -- тривожним шепотом сповістила відьма, тереблячи свою русу косу. – Бачиш, як ломить її? Це ще гірше, як горілка!.. Мій, коли випити хотів – то ставав, як скажений, а цю – ще й болить! О-о, тепер я вірю, як отак-о скрутить – про все забудеш... Але ж... все одно – не про дитину. Дитина – вона ж іще більше болить, ніж рана в серці... Он в мене – п’ятеро, як пальців на руці, і кожен болить... А вона... Чи це є такі жінки, чи Бог розум відбирає?.. Може й так... Але ж діти – це діти! Ти ж знаєш, що в неї дитина чи то з голоду вмерла, чи від передозіровки?.. Воно, сучисько, дитя своє замість молока маком поїло, щоб те не плакало...
Тут рипнули двері і відьма, маючи косою, стрибонула під свою ковдру. Зайшла медсестра зі шприцом – до наркоманки і несхожа на лікарку жінка – до неї. Поклала на тумбочку целофановий мішечок з абрикосами. Зразу запахло ранковим садом, білим світом і дитинством. Правда, у селі такі великі жовтогарячі абрикоси не росли. Росли морелі, дрібненькі, волокнисті – по лісосмугах, і трошки більші – коло хат. Біля їхньої теж цвіла щовесни рожевою хмаркою мореля. Першою зацвітала. Але ніколи не дозрівала. Сусідські діти, доки ще були на кутку, зеленцем обносили. А тепер – не знати...
– Ну як настрій? –Запитала жінка привітно, присівши обережно поряд на синю ковдру. – Бачу, непоганий. Думаю, скоро вас випишуть. Поїдете додому... Так я щось не зрозуміла: в той день ви повернулися додому одна? Пізно увечері... Десь біля дванадцятої? І що? Що ви побачили, коли зайшли у квартиру?
І враз свіжі пахощі ранкового саду поглинув важкий дух біди і... смерті.
– Вам не хочеться про це згадувати? – здогадалась жінка, втупившись в неї враз скрижанілими очима.
Жінка вгадала. Найбільше у світі їй не хотілося згадувати той вечір. І жінка не наполягала. Залишивши в поліетиленовому кульку абрикоси, пішла. І знову запахло, але вже ранньою осінню, фруктами, впереміж із ліками...


Після прощання з Аллою легка тривога трохи зіпсувала Ясочці гарний настрій. Невже Алла знову збирається щезнути? – журилася. Бо все-таки, якою б Алла не була шалапутною, а таки єдиною близькою людиною Ясочці в цьому величезному, чужому, а тому безлюдному місті. То тільки звіддалеки, із села, здається, що в цьому Києві рай. А насправді, гірше, як у лісі. Нікому до тебе діла нема. Можна впасти на вулиці, вмерти – ніхто не підійде. Будуть іти собі, як попри того дідка, що раптом зів’яв і сів хрящем просто під ноги перехожим... Кількоро навіть перечепилися через діда, і – хоч би що... як через колоду. А дідок же акуратненький, видно, що не п’яниця і не бомж. Якби це в селі сталося, Ясочка зняла б крик. Але тут... як у лісі... Кричи не кричи, хіба поглядом ковзнуть. Як дерев’яні, одна різниця, що рухаються. І хоч би тобі міліціонер якийсь завалящий... Лиш охорона в магазинах. Ясочка кинулась до тих бевків, але вони лиш тупо бовкнули: “ето нє наша тіріторія”, і відвернулись. Одна добра душа знайшлася – молодичка, що морозивом недалечко торгувала: викликала по мобільнику “швидку”, і, доки та приїхала, Ясочка трусилася злякано коло діда і просила Бога, щоб дід не вмер.
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт