Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури - Сторінка 6

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка6/8
1   2   3   4   5   6   7   8
Але чого це вона про того старого згадала? А того, що скоро по тому занедужав тяжко Микита Платонович. Це було вранці. Прокинувшись, Ясочка здивувалася, що він не озивається до неї зі своєї кімнати і тихенько зазирнула у відчинені двері. На неї війнуло запахом ліків, хвороби і старості. Микита Платонович лежав на своєму плюшевому дивані і ледве зіпав. Він знову здавався старим, як світ, і смертельно хворим. Побачивши Ясочку, якось аж наче винувато сказав:
– Ну, от – розклеївся... Та – то пусте, мине... Не лякайтеся – не вмру... Принаймні, сьогодні, – намагався жартувати, щоб розвеселити перелякану Ясочку. – А вас би просив викликати лікаря, – і начитав по пам’яті номер. – І ще... чи не могли б ви, панно Ядзуню, сьогодні відпроситися з роботи – маємо обговорити з вами одну важливу справу...
– Як скажете... – І Ясочка кинулась викликати лікаря, просячи Бога, щоб Микита Платонович не вмер. А потім хотіла заварити чай, але Микита Платонович попросив сісти біля нього. Ясочка слухняно сіла, задихаючись від важкого духу ліків, хвороби і старості. Її знову лякав цей чужий старий чоловік. Хотілося схопитися, втекти... геть з цього музею, з його антикваріатом, з експонатами і схожого на музейний експонат чудного господаря!
Але його очі, чисті, небесно-безневинні, величезні на худенькому восковому личку... очі покинутої дитини – не пускали Ясочку. Вона знову відчула, цей благальний, сирітський погляд пробуджував у її дитячій душі щось сильне, зворушливо милосердне, наче материнське... Їй хотілося захистити цього безпомічного хворого чоловіка, але не так, як дідка на Хрещатику, а наче свою власну дитину. Ясочка не розуміла, що з нею діється, але коли Микита Платонович раптом жалібно попросив, зазираючи їй у самісіньку душу невинними дитячими очима: – Погладь мене, Ясочко, – і підставив голову, обтягнуту туго жовтою шкірою, порослою ріденьким сивим пушком, вона без огиди провела долонькою по маківці, мало не плачучи від щемного жалю і нежданої ніжності до Микити Платоновича.
– Королево моя... – вдячно прошепотів Микита Платонович.
– Тебе стережуть, як королеву... – наче зверхньо, а насправді заздро сказала Елеонора. – Видать, сподіваються на сарма, ну, коли тебе виколупувати з трюму родня твоя завалить... Ілі хахаль... Ілі он в бєґах? Нєвменяємость, дорогая, здєсь стоїт бабкі... І вобше, мнє кажеться, к нам скоро шестьору подсадять. Так што – гоні дальше туфту.
Вона мало що зрозуміла з цеї балачки, хіба те, що до них у палату ще когось підселять. І справді, того ж дня привели дебелу жінку середніх років, яка говорила, наче радіо. Ставала біля вікна як укопана, стовпом, і говорила, наче репродуктор біля сільради. Безперестанку, про все на світі і наче й до толку. Спочатку були новини з Верховної Ради. Там не хотіли приймати якусь реформу і закон про підвищення пенсії в другому читані. Прокоментувавши досить дошкульно бездіяльність брехунів-живолупів, обранців-бусурманців, жінка з великим піднесенням переключилася на тему президентських виборів.
–Гражданє слов’янє! – з почуттям звернулася до ворон, що діловито порпалися на смітнику в кінці двору, наче городяни на секонд хенді, – только в союзє трьох братскіх народов ми достігнєм росцвєта нашіх государств. – І враз посуворівши, відкарбувала, як з трибуни: – Наш вибір – Янукович! Тому що – діловий, надійний, працьовитий, красивий, симпатичний, крепкий, тому що -- патріот! І все може!
А далі піднесено-проникливо: – Не вірте аморальній владі! Не слухайте її прихвоснів – московських політтехнологів! Наш президент – Ющенко. Ющенко – так! Антинародну владу – геть!!! Злодіїв – на нари! Студентів – на пари! Дітям -- безкоштовну освіту! Молоді – безпроцентні кредити! Старим і хворим – безплатні ліки!
Раптом голос її неприємно заскрипів: – Пане Ющенко! Будьте обережні! Ваші жінка і діти – громадяни Америки! Вони...
Під дверима почулися кроки, клацнув замок і жінка злякано вмовкла.


У двері подзвонили: прийшов лікар. Точніше – лікарка. Стара, сердита, як всі дільничні лікарі, з колючими чіпкими очками. Побачивши розчервонілу Ясочку, осудливо хмикнула, і, нюшкуючи на всі боки, як голодна лисиця, що заскочила на чуже обійсті, почухикала у кімнату до Микити Платоновича.
– Хох-хох, а чого ж це ви так, Платоновичу, розхворілися, коли коло вас, як я бачу, такі гарні дівчата крутяться? – тикаючи у вутлі груди Микити Платоновича стетоскопом та позираючи осудливо на Ясочку, бідкалася лікарка.
– Це моя племінниця, – строго обірвав бідкання хитрої лікарки Микита Платонович.
– Ну що ж, – зібрала лікарка в курячу гузку напомаджені губи, – та ж історія: серце. Бережіть серце, Платоновичу. Поїдете у Феофанію чи вдома будемо лікуватися? Але я би радила – в лікарню, бо з такими... сестричками...
– Раїсо Марківно, я ж уже, здається, вас познайомив: це моя племінниця Ядвіга.
– З Польщі? Чи в нас такі водяться ... панянки? – ущипливо поцікавилась лікарка, згортаючи своє причандалля та неохоче висотуючись із квартири. Але в порозі таки встигла ощиритись на знічену Ясочку:
– У! Хіщніци! Так і рискают, так і рискают!..
– Раїсо Марківно, спасибі... і до побачення. Як надумаю перебиратися до Феофанії, повідомлю, – закрив лікарці чорну пельку задиханий голос Микити Платоновича.
Коли за лікаркою зачинилися двері, Микита Платонович сумно сказав:
– Від нині і для всіх: ви – моя племінниця. По сестрі Варварі. Усім так і кажіть. Невинна брехня іноді захищає ліпше зброї. А тепер – до справи. Відпросіться з роботи на пару днів. Скажіть, що додому край треба з’їздити. Про мене – нікому ні слова. Ради вашого ж добра... Тим паче, що я збираюся викликати нотаріуса. Не знаю, коли в них там виїзні дні... Щоб завірити заповіт... На вас, Ядвіго. Звичайно, я не поспішаю на той світ, але... путі господні несповідимі, а людина – смертна. Дещо зі свого скарбу, звичайно, віддам у музеї, галереї, щоб вам менше клопоту було. А квартиру і все, що для життя необхідне, вам заповім. З однією умовою... я хочу... хотів би... щоб ви мене провели в останню дорогу... Якщо вам це не важко буде...
Кинув швидкий погляд на Ясочку, що враз побіліла, як смерть, і замовк, мов задихнувся. А віддихавшись, продовжував:
– Ради Бога, не жахайтесь так... Це тільки пропозиція. Подумайте... Зважте. Самі. Можете з батьками порадитись... Більше ні з ким радитись не варто... Світ – страшний. І люди є всілякі. А тепер ідіть, відпросіться з роботи і вертайтеся.


– Ходімо зі мною, – сказала несхожа на лікарку лікарка, строго зиркнувши на онімілу враз жінку-радіо. За вікном сяяло розграфлене у клітинку ніжно-волошкове небо і вона подумала, що воно, це волошкове небо скоро мине. Все хороше скоро минає. І чому це так, ніхто не знає. Може, так робить Бог, щоб люди не дуже задавалися... Як невідомо за що відбирає в одних розум, а в других – совість людську... Як у цих жінок у палаті...
У кабінеті, куди вони прийшли, її вразила не блискуча апаратура, не заґратоване вікно, заслонене білими густими смугами (вона згадала: жалюзі), а свіжий, як у лісі, сутінковий холодок. Навіть травою пахло. Кількоро строгих небалакучих чоловіків і жінок у білому зразу ж взялися за неї: укладали на кушетку, садовили у крісла, обплутували дротами, підключали до комп’ютерів, міряли тиск, водили пальцем перед носом, стукали по колінах і задавали дурні запитання, наприклад, чи вірить вона в інопланетян, чи любить дивитися фільми жахів і детективи? Чи Гаррі Поттера читала, чи вийшла б заміж за старого мільйонера? Чи хотіла б жити у Києві і побачити рідних?
На всі запитання вона відповіла одним словом: Ні! – А найбільше на останнє, бо й справді не хотіла нікого бачити. А якщо чесно, боялася зустрічі з мамою, бо що вона тій бідній мамі скаже?!! Мама ж буде тільки плакати і дорікати ганьбою. Краще вже шалапутна подруга...


Ясочка і не думала переступати наказ Микити Платоновича і розповідати все Аллі. Але так вийшло. Так вийшло, що примчавши на свій секонд хенд, геть зовсім заморочена розмовою з Микитою Платоновичем, Ясочка наткнулася там на Аллу, що якраз перебирала, фиркаючи, розвішене гуманітарне дрантя з таким виглядом, наче якась пані у якомусь паризькому будинку моди. Ясно, що не почути, як Ясочка відпрошується на тиждень, Алла не могла. Отож одразу ж і вчепилася в неї кліщем: кажи, що сталось, і годі.
І Ясочка розповіла. Все. І про заповіт. Наказавши, правда, нікому-нікому ні слова.
– Да ти шо... Могила... – А далі, трохи оговтавшись від щастя подруги, порадила:
– А ти там теж – не хлапай вухами. Все прочитай. Приміть, де покладе документи, ну, щоб ... він же ж сам каже, як що... то, щоб знала де. Ну-ну, не вмлівай, твого діда ще довбнею не доб’єш! Ну, покєдива!
І пішла собі, хтозна-куди, виписуючи кренделі майже голими сідницями. А Ясочка повернулася додому, так і не знаючи, журитися їй чи радіти з усієї тої пригоди.
– Або вона симулює, або це справді катастрофічний стрес... порушення адаптивної поведінки... шоковий стан...
– Однак цей шок міг бути реакцією як на сам факт убивства, так і на якийсь негідний вчинок убитого. Можливо, він намагався її... ну... згвалтувати... образив... і в стані афекту вона і...
– Тетяно Олександрівно! Ми не слідчі. Я не знаю, чи була вона в стані афекту тоді, але те, в якому вона стані нині – бачу. І один лиш необачний крок – і ця нещасна залишиться нашою пацієнткою навіки... Це я вам заявляю як спеціаліст. А я цього не хочу. Я християнка і боюся гріха.
– Дорога Інго Модестівно! Ваше завдання як спеціаліста – грамотний діагноз, який і визначить: осудна вона чи ні. Отож – Ваш вердикт.
– Я тої ж думки, що й шановний Михайло Іванович: тут явний реактивний психоз депресивного типу, викликаний трагічною стресовою ситуацією... з галюцинаціями і суїцидними настроями... Отже, як спеціаліст заявляю: вона не дієздатна і взагалі не здатна, навіть у стані афекту, на жорстокий вчинок.
– Люди добрі, я вас прошу... при хворій... на ходу... Треба ж порадитись.
Розмова обірвалася. Вона підняла голову: просто перед нею стояла Інга Модестівна і усміхалася добрими очима. Вона згадала інші очі, дитинно-чисті, допіру ще сяючі любов’ю очі, які дивилися на неї... холодними мутними скельцями. І з жахом охопивши голову рукам, застогнала, загойдалася, як “іван-покиван”, ніби хотіла заколисати-приспати пам’ять свою, щоб та нічого не згадувала.
– Ну от бачите, – сказав докірливо чоловічий голос, – тепер буде отак гойдатися
тиждень...
Але тижня в неї не було. На другий день приїхала та сама будка і забрала її туди, звідки привезла.


То були найкращі дні її життя. Майже тиждень. Правду казала Алла: “Ти ще цього Микиту все життя будеш згадувати”. Хоч яка подруга шалапутна, а часом скаже, як зав’яже. Щоправда, понеділок не дуже вдався: заслаб Микита Платонович, зіпсувала настрій колюча баба лікарка, а потім – нехотячи підслухана суперечка Алли з тим контуженим... Ясочка й подумати не могла, що Алла може з такими... страшними бандюганами дружбу водити! І хоч той Муса нічого поганого Ясочці не зробив, лиш зиркнув скоса, але її душечка відчула: ой не з тими, не з тими Алла водиться! Та й сама вона добре це знає, он яка люта була, навіть згадувати про того вурка не хотіла. А про хлопців Алла полялякати любить... Особливо про те, які вони козли, але добре, що й такі є, бо як же без них...
Так що понеділок справді був важким. Вівторок теж. Микита Платонович лежав пластом, пив тільки ліки і чайок, лиш під вечір пригубив “рідкої бараболі”, як у них в селі кажуть на суп. Скоріше від вдячності Ясочці, котра той суп скалапуцяла. Хоч Ясочка змалечку була привчена куховарити, але по-простому, по-сільському. А Микити Платонович – чоловік городський, до всяких пундиків звик. Як Алла. Вже загодувала Ясочку своїми “хот-догами” і чіпсами.
У середу, слава Богу, трохи розвиднілося. Микита Платонович повеселів. Попросив подати йому перше-ліпше томище про художників, гортав його і, як малій дитині, пояснював Ясочці кожну картину. Ясочка довго розглядала ті, де були намальовані квіти чи краєвиди, а ті, де голі жінки, швидко перегортала. Микита Платонович тихенько підсміювався, казав:
– Та помилуйтесь собою, погляньте, які ви, жінки, прекрасні! Нічого у світі нема досконалішого, прекраснішого – як жіноче тіло! Скількох чоловіків воно надихало, скільки геніальних живописців намагалися відтворити його божественну красу. Розгадати його таємницю... Кожен по-своєму... Рубенс, конгеніальний Рубенс! Модільяні... Едуар Мане – його прекрасна “Олімпія”!..
– У нашому селі одна баба теж звалась Олімпія, але про те ніхто не знав, доки не вмерла, а як вмерла, то виявилось, що вона ніяка не Лампія, а – Олімпія. Батюшка виявив. На похороні. А я стою і думаю, яку це він Олімпію замість баби Лампії відспівує? – щоб не дивитись на голу “Олімпію”, вставила своїх п’ять копійок Ясочка, міркуючи собі, чи розляглася б отак-о їхня сільська Олімпія, хай навіть і замолоду, отак-о голою перед художником, як та з Франції, з бантиком на шиї?.. Навряд...
Бідний Микита Платонович аж закашлявся від сміху. Ясочка стривожилася: лиш очапувати став, а тут... ще, не дай Боже, погано стане! І що вона таке смішне сказала? Сказала, як у житті буває. А в Микити Платоновича аж сльози на очах.
– Панно Ядзуню, Ясочко моя, цвіте рожаний, ви мене на світі тримаєте! Невже ця спаскуджена, поґвалтована, нещасна земля ще здатна народжувати такі світлі, такі непорочні, небесні створіння, як ви? – вхопивши її руку, лепече та обціловує кожен її пальчик сухими з гарячки вустами.
І все це так несподівано, що Ясочка й руку не встигла відсмикнути. Отож сидить, як тумак, і не знає, що робити. І встидно, і дивно Ясочці, бо ще ніхто їй ніколи рук не цілував. Та й хто мав цілувати? Вар’ят тюремний Шківа?
Усе ще тримаючи долоньку Ясочки у своїй руці, Микита Платонович втомлено відхилився на подушку, блідий, задиханий, заплющив очі і ніяково попросив:
– Погладь мене по голові, Ясочко...
І Ясочка зовсім не здивувалась і не образилася. Вона ніжно гладила Микиту Платоновича по голові, думаючи здивовано про те, що всі у цьому світі хочуть ласки і доброго слова, і що всі чоловіки – то лиш великі діти...
Вона чекала, коли Микита Платонович скаже: а тепер подай мені рученьку – та й полетимо. Але Микита Платонович сумно усміхнувся на її думки:
– Щось сьогодні не літається... У старого лелеченька крилонька зомліли...


І знову, припавши лицем до ґратчастого віконця у машині-будці, поглядом вбирала
таке дороге і таке недосяжне звичайне міське життя. Здивувалася, побачивши, що на каштанах пожовкло листя, а на стіні якогось старого будинку побагрянів розкішний плющ чи виноград... Невже осінь? Як швидко біжить час!.. Хоч, здається, він стоїть, як вода у копанці...
І знову її ведуть майже попід руки у сірий похмурий будинок і похмура гугнява Маріка заводить у похмуру кімнату, розділену залізним тином. Вона сідає і чекає, здогадуючись – кого... Однак, ледве впізнає у зчорнілій на вугіль жінці, що злякано підступає до огорожі, маму. Вони плачуть. Одночасно.
– Це – неправда! Страшна неправда! Правда, доню? – питає мама затято. І вона тільки головою киває. Але цього досить, щоб у мами висохли сльози. – Ми тебе не покинемо. Ми будемо добиватися... А все вона... вона... ця проститутка... ця сука... чує моє серце... вона думає, що втече, що сховається... – захлинається прокльонами мама. І вона здогадується – на кого. Вона хоче заперечити, але її нещасний мозок прошиває блискавкою спогад! Авжеж! Вона з ним, з тим худющим бандюком, зіткнулася в під’їзді. Було темно (постійно хтось лампочку викручував), але вона розгледіла чорне, зле лице і “завірений”, жорстокий позирк. Наче у вовкулаки... Боже! Що йому було робити того пізнього вечора у їхньому будинку?! Алла ж була на своїй нічній зміні...
... Мама пішла. Згорбившись, чорна та темна... Зайшла Маріка і знову кудись повела. Як виявилось – на старе місце. В ту саму камеру-комірчину з тою самою Елеонорою. Кого ж тоді вона бачила на експертизі? – думала, але не питала – не могла чути прокуреного голосу Елеонори, брудних слів, що лились з неї, як помиї з цебра... Однак Елеонора сама почала.
– Назад наші, – хмикнула. – Ну шо ж, королева секунд хенд, тепер тобі хана. Прийдеться отвєчать по всім статтям кримінального кодекса! Кончилась, голубушка, жізнь блядская вольготная, дєньочкі беззаботниє...
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт