Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури - Сторінка 7

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка7/8
1   2   3   4   5   6   7   8


А в четвер... Прокинувшись вранці, Ясочка не застала Микити Платоновича. Випарувався! Тільки на дивані халат, розшитий золотими драконами, лежить. Купочкою, ніби й справді Микита Платонович з нього випарувався...
Ясочка всі кімнати і балкони обійшла, за вікно зазирнула – нема! А Боже! Лиш цього не вистачало! Аж тут дзвінок у двері, Ясочка – до дверей відчиняти, а за ними... ой, ґвалт! Микита Платонович із оберемком білих троянд!
– Ви ж вмирали вчора! – дорікнула Ясочка, і хотіла вже, як каже мама, “висповідати” неслухняного Микиту Платоновича, але він затулив їй білий світ ще білішими і такими запахущими трояндами, що й злість пройшла...
А Микита Платонович уже розкладав на столі у майстерні “Шампанське”, цукерки, а її з букетом вмощував на диван – то так, то сяк, придивлявся, відхилявся, відходив до мольберту і звідти оглядав її.
– Дівчина з білими трояндами... Ні. Банально. Вже було... Дівчина на червоному дивані... Чудово! – і знову повертав на всі боки Ясочку, і тулив до неї з усіх боків букет.
– Ви ще ж той не домалювали, – здивувалась Ясочка, показуючи очима на мольберт.
– Він майже завершений... Ще кілька штришків – і портрет моєї Психеї готовий...
– Отакої! Вже – Психея! Ким ви лиш мене не обзивали... – надулася кокетливо Ясочка.
– Не ображайтеся, дитя моє! У моєї Музи – сто імен, і кожне я хочу оспівати. Увічнити! Я напишу з вас сто портретів, моя панно! Явлю світові сто граней мого діаманту, мого скарбу безцінного! Перед вашою красою довершеною, моя Мотронько, оніміє світ...


– Вставай! Розляглась, як корова! Я б таких... душила, як мокриць!
Перед нею стояла Маріка, похмура, з міцно зціпленим ротом.
Вона слухняно встала і побачила, що за ґратчастим віконцем – уже сіре небо і в ньому пролітає сніжок. Боже, як летить час! Хоча, хіба це він летить? Це минаємося ми. А він стоїть, як вода в копанці. Тільки хтось на берегах декорації міняє...


“Тільки хтось на берегах декорації міняє...” Ці слова Микита Платонович сказав у п’ятницю. Після того, як у четвер Ясочка цілий день просиділа з букетом на дивані, а Микита Платонович – навпроти за мольбертом. Ясочка вся затерпла, а йому – хоч би й що...
– Я мушу поспішати... Мушу змалювати мій квіт рожаной, мою білу троянду, доки роса не спала! І доки я сам не відлетів, як лелека, у далекий вирій. І не залишив вас саму наодинці з Часом, що застиг, як мертве море, тільки хтось на берегах декорації міняє...
Знаєте, панно Ядзуню, я ж колись писав вірші, і от – знову... прорвало...


Моя королево!
Трояндо моя світанна...
Евтерпо прекрасна!
Чому ми зустрілись так пізно?
Чи, може, зарано?
А може...ми стрілись – невчасно,
і ніжно, і грізно –
як серце і рана?..


Отакий песимістичний вийшов вірш... Зате, які оптимістичні портрети я з вас напишу! Я писатиму вас, панно, день і ніч...
– А хто на роботу ходитиме? – невинно поцікавилась Ясочка. Але й на це буденне запитання щасливий Микита Платонович мав відповідь:
– Якось проживемо! Тобто, не якось, а добре проживемо! Панно Ядзуню, та ми ж з вами сидимо на купі грошей! Та лиш продавши один отой кавничок, що ви в нім каву варите, місяць жити можна! А ці безцінні ікони... живопис... бронза... реліквії і раритети... Рідкісний антикваріат! Ними не лиш божевільні колекціонери – ними світові музеї марять, а я... як той скупий рицар чахну на купі злота, а краса ваша в’яне над купою недоносків європейських на тому триклятому базарі! Хоч, врешті, ми усі пропадаємо за ні за що на тому пекельному торговиську, в яке перетворили різні фарисеї і содоміти наше життя! І державу! Але –досить! Ніяких більше робіт, тільки – творчість. До речі, я вже домовився зі своїм другом, ректором одного з мистецьких вузів – будете ходити на лекції, поки що вільною слухачкою, а потім – і на стаціонар... За навчання я заплачу. Вам, панно Ядзуню, треба вчитися, просто-таки необхідно вчитися...
– Мама хотіла, щоб я вивчилась на бухгалтера, – закинула Ясочка, лякаючись неждано напророченого Микитою Платоновичем свого блискучого мистецького майбутнього.
– Господь з вами, Ясочко! – вжахнувся запальний Микита Платонович. – Який бухгалтер! З такою душею і вродою! Та ви ж просто не огранений у діамант алмаз! А тепер давайте пити шампанське! За ваше майбутнє! А завтра прийде нотаріус і ви станете повноправною королевою мого маленького царства-государства...


А потім вони пили шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Шипучий кислуватий напій не дуже смакував Ясочці, а тому вона заїдала його шоколадними цукерками “Вечірній Київ”, п’яніла і сміялася, коли Микита Платонович цілував їй пальчики, а вона гладила його ніжно по м’якому ріденькому пушку на жовтому тім’ячку.
Як малу дитину. Жалість до Микити Платоновича, такого доброго, розумного і такого хворого і самотнього, робила Ясочку старшою і мудрішою. От і зараз Ясочка сміялася, а в
голову лізли всілякі невеселі думки, як от: чого це така несправедливість буває, як тільки людина людяна, совісна ще й здібна – так бідована або стара? А якесь і на людину не схоже, отаке залудовате, дурноверхе ще й самошедше, як тюремник Шківа, так воно –молоде й здорове? Боже, яка несправедливість!..
– Подай рученьку, моє серденько... Та й полетимо... може востаннє... – сказав Микита Платонович. І вони полетіли... І крізь примружені повіки вона бачила, як пропливають внизу темні кучугури лісів, срібні від роси луги по берегах рік і річечок, блискучих у місячному сяйві, як атласні стрічки... Далі пішло одне море, від краю до краю, по його синьому безмежжі блискотіли білі іскри, пробігали баранчиками хвилі, сірими бурунами шторми, гойдалися качечками кораблі... Ясочка від страху міцніше склепила повіки і відчула босими ногами гарячу, як черінь, твердь. А роззирнувшись, побачила не схожу ні на що місцину, точніше, схожу на картину: долину – не долину, сад – не сад, гори – не гори... Тут стояли, сиділи, лежали люди, зовсім голі й одягнені, тварини і птахи, кожен зайнятий своїм, кожен ніби сам по собі, а водночас чимось невидимим тісно поєднані...
– Це що – рай?! – спитала Ясочка, бо й справді місцина мало була схожа на рай.
– Ні, це не рай. Це Таїті Поля Гогена, точніше, спроба великого бунтаря і неприкаяного пілігрима знайти відповідь на вічні запитання: “Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?” В пошуках абсолюту краси і причин людської деградації художник об’їздив увесь світ. Бідував і поневірявся, і тільки перед смертю, у 55 неповних років, розгадав загадку, себто зрозумів, що відповідь проста, як все у Бога: удосконалюй себе стражданнями за прекрасним... І Бог тобі подарує рай.
– Я хотіла б тут жити, – сказала Ясочка.


– Ну что, хорошо тебе было с ним? Или плохо? Плохо! Гадко! Старый, вонючий казел, больной, мерзкий доходяга, он приставал... Да? Он приставал, говори!
За спогадами вона не помітила, коли зайшов красунчик-слідчий. І не зрозуміла, до кого він звертається. Навіть озирнулася. Але в камері були тільки вони двоє. І більше нікого. Але про кого він питає, хто мав до неї приставати? І де? Хіба лікарі... Вона зовсім розгубилася, невинно кліпаючи очима, і це ще більше розлютило красеня. Звіріючи, він зірвався з-за столу, притиснув її до стіни, хтиво лоскочучи подихом вухо, сичав:
– Ну, покажи, что он с тобой делал? Как целовал твои ноги... чавкая, повизгивая, как старый пес... И тогда ты не видержала и... схватив... с ненавистью... со всей злостью...
І вона раптом зрозуміла, про що він! І про кого – зрозуміла. Задихаючись від перегару, яким дихав на неї цей мерзотник, від кінського його поту і псячого духу розпаленої хіті, від огиди до цього спотвореного підлістю вродливого обличчя, від обиди, страшної, смертної, від горя, що звалилося на її бідну голову, від приниження і любові до Микити Платоновича, якого хотів спаскудити цей молодий покидьок... – вона скинулася всім тілом, ударила коліном у відстовбурчений пах красунчика і вчепилась нігтями йому в горло. Від болю того зігнуло у три погибелі і, падаючи, він потягнув за собою і її, безсилий перед її ненавистю, перед її великою образою на весь білий світ. Перед її невинністю перед цим світом...


А потім Ясочку били. Той бридкий, смердючий красунчик так хрипів, що почула охорона. Вони відірвали Ясочку від посинілого мучителя, кинули під стіну і стали бити. Як тоді, коли вона повернулася з вокзалу... Але тоді били кийками, а тепер, не церемонячись, – ногами. Найбільше ввихалася Маріка. Аж захекалась.


– Сука, – хрипів слідчий, розтираючи бурячкову шию, – хіщніца, я тєбя згною...
Пожізнєнная каталажка... По мордє только не біть! Ладно, хватіт! -- нарешті зупинив розпалених охоронців. – А то нєкого будет судить... Віділі?! Она же, мразь, только что свой почерк показала, ммєтод, как мужіков давіть! Наконєц. Два мєсяца, дрянь ета, хіщніца грязная, дурочку невінную строіла, і, наконец, не видєржала – раскололась. Как устріца! Убєрітє єйо!
І Ясочку поволокли коридором і шпурнули, як мішок з половою, у камеру.
– Мать моя родіна... – вжахнувся прокурений голос Елеонори. – Во што оні, дєвка, тєбя прєвратілі?.. Сволочі... Трєбуй, штоб отвєзлі в больницу...


Але Ясочка нічого не вимагала, і її нікуди не відправляли. Раз на день приходив ще похмуріший за Маріку лікар, прикладав до спини вухо, слухав, як клекотіли в її грудях відбиті печінки, зітхав, тикав до рота якусь таблетку і йшов собі. Ясочка ковтала таблетку і біль у тілі трохи стихав. Вона засинала. Спочатку, а далі ніби провалювалася у чорну, моторошну яму, натоптану кошмарами... Потім її всі забули. Навіть Елеонору кудись перевели. Лиш їсти приносили. І так тягнулося безконечно довго. День змінювався ніччю і навпаки. Маленьке ґратчасте віконечко то сіріло, то біліло, то синіло, то чорніло... Часом за ним сяяло сонечко, але частіше пролітав сніжок, або висів пасмурний туман. Ясочка не могла ні про що думати, ані згадувати, ніби їй і в голові все відбили. Тільки дивилася у вікно, сидячи на койці. Частіше так і спала. Обхопивши руками коліна. І чекала Микиту Платоновича. І він приходив. Не часто, але приходив. Часом такий, як був, марненький і дуже сумний. Дивився на неї безпомічно, як дитина, і дуже тоскно, ніби питав, хто його в останню дорогу проведе. Але частіше приходив набагато молодшим, як насправді був, веселим, гарно вдягненим, як пани на картинах імпресіоністів. Ніби з неба спускався і, знімаючи капелюха, дивувався:
– Панно Ядзуню, що ви робите в цьому казематі, королево моя? Я ж вас у Парижі чекаю... А ви ще тут. Літак на Париж о тринадцятій... Але не переживайте, полетимо, коли схочемо. Ми ж можемо летіти, коли схочемо. Тим паче, що я уже віддав цьому світові жорстокому усе, що мав, крім вас, моя Мотронько... Тож нас уже нічого тут не тримає. Хіба людський поговір...
І кожного разу Ясочка щасливо зітхала, радіючи, що, нарешті, все скінчилося, як страшний сон... Але не могла зрушити з місця і не мала сили сказати про це. Тож не дочекавшись її, Микита Платонович смутнів і, не прощаючись, тихо виходив.


Вона боялася, що її приведуть до красунчика, але на зустріч піднялася коротко стрижена дівчина, майже ровесниця, і сказала, ніби давній подрузі:
– Не бійся, я твоя захисниця. Мені про тебе розповіла Настя, знаєш яка – з вашого тераріуму. Вона працює в одному юридичному журналі. Учора я зустрічалася з уповноваженим з прав людини, а щойно – з твоєю мамою, і ми радились, як тобі допомогти. Але – з твоєю допомогою. Розумієш? Тільки ти можеш собі допомогти. Розказати все, як було. Учися себе захищати. Те, що ти мовчиш, погано. Ти шкодиш собі. Дуже. Я розумію: у тебе стрес... шок... Важка депресія. Але ти повинна перебороти це. Знайти в собі сили перебороти це. Чуєш? А тому мусиш мені все розповісти, інакше понесеш покару за чужу вину. А так не має бути. Має торжествувати справедливість і закон. Тому я тут. Ти мене розумієш?
Вона розуміла, але не знала з чого почати. А тому спитала:
– З чого почати?
Захисниця, втішена, що вона нарешті заговорила і то цілком осмислено, і боячись злякати її необачним словом чи жестом, майже благально прошепотіла: – З чого хочеш...
– Тоді я почну з кінця...
– Будь-ласка, будь-ласка...
– З п’ятниці. Тоді була п’ятниця... Чи навіть субота...


Прокинувшись Ясочка здивувалась, побачивши, що на дворі уже давно білий день, і Микита Платонович здоровісінький, ніби не вмирав позавчора і не пив шампанського вчора, сидить на своєму високому стільчику перед мольбертом і щось там малює.
– А от і наш сплюшок-капелюшок! Що, баришня, загуляли вчора з гусарами? – пожартував, побачивши кислу і набулькатілу, як вчорашнє шампанське, Ясочку. – Освіжайтеся, снідайте і – до праці. А я тим часом нанесу останній марафет на ваше божественне личко, моя Мотронько!
Ясочка капризно закопилила губоньку:
– Я не Мотря, а – Ясочка...
– Ой, ви ж моя ясочко, єдина і не зрівняна, а ходіть-но сюди та погляньте на цю юну богиню, на цю Венеру, народжену не з піни морської, а із сонячного проміння виткану... – і повернув до неї мольберт, з якого на Ясочку справді сипонуло сонячним солом’яним сяєвом, а серед того сяєва побачила вона справді, мов із проміння зіткану золотоволосу, золотооку красуню у ясно-жовтій блузці. – Дівчина в золотавому... Золота дівчина... я ще не придумав вам ім’я...
– Га-а-арно, – сподобалася сама собі Ясочка. – Я й не думала, що так гарно вийде...
– А воно вийшло! Моя Ясочко, ви навіть не уявляєте, що це найкращий жіночий портрет усіх часів і народів. Він стане хрестоматійним. Як Гогенівське, пригадуєте, “Золото їхніх тіл”... Ви теж – моя золота таїтянка... Репродукціями ваших портретів буде обклеєний увесь світ... Тільки дав би Бог сили та продовжив дні...
– Таке скажете... У нас в селі кажуть, що Бог дає віка доти, доки людина має що робити на цій землі. А ви маєте... – Як стара, сказала Ясочка, аж Микита Платонович видивився на неї.


– Ради Бога, не дивись на мене так зашугано! Розправ плечі, підніми голову. Он твої ровесники на Майдан вийшли – революцію роблять! Нову державу виборюють, а ти за себе не можеш постояти! Так що давай, розправляй крильця!
– І полетимо в Париж... Ні, луче на Таїті... Звісно, на Таїті... – ніби порадившись із кимсь невидимим, сказала задумливо дівчина.
Захисниця стривожено видивилася на чудну підопічну:
– Обов’язково... полетимо...


Після сніданку (бутерброд із сиром і молоком) Ясочка знов повеселіла і вже сама зі знанням справи вмостилася на дивані, “прийняла позу”, притиснувши до грудей оберемок вологих (цілу ніч у ванні освіжалися) білосніжних троянд.
– Розумниця! – похвалив Микита Платонович! Як ви, королево моя, все швидко схоплюєте!.. Нічого! Ось станете студенткою... До речі, сьогодні до мене обіцяв прийти той чоловік, що вами клопочеться...
– А можна, після сеансу я збігаю на Дніпро? Покупаюсь...
Микита Платонович враз посмутнів, але зразу ж отямився:
– Та звичайно! Чого вам тут із двома дідами нидіти... Звичайно, ідіть на пляж, погуляйте, а то ви й так цілий тиждень, як у тюрмі...


Щаслива Ясочка змилася на Дніпро ще до приходу старого друга, який мав її в інститут влаштовувати. Тай нотаріус, що збирався завітати під вечір, не дуже її цікавив. А от від радості, що нарешті стане студенткою, хотілося літати.
–Уявляєш, – лепетатиме лютій, аж зеленій після сварки з Мусою Аллі, – Микита Платонович готовий продати все своє багатство, аби лиш я вчилася!
– Во жизнь! – скаже їй Алла, ще більше зеленіючи. – Одного вона і в хвіст і в
гриву трахає, а другому тече щастям і багатством у руки, хоч той і пальцем не кивне...
– А пізно ввечері, прощаючись, докине похмуро: – Бережи свого Микиту, бо не
все коту масниця...
А тоді обніме, ніби прощаючись...


– Так що вона тобі сказала, та подруга? Вона нікому не дзвонила? Дзвонила. Кілька разів, але ти не чули кому? Отож ви попрощалися, сіли в метро і роз’їхались? І це було о котрій годині? Десь в одинадцять? А опів на дванадцяту схожий на Мусу чоловік вискочив із темного під’їзду. Із сумкою?.. А потім ніби машина від’їхала... Але ти точно не пам’ятаєш... Пам’ятаєш тільки, що двері були відчинені... І ти зайшла. Думала, що ще не пішли гості, або щойно пішли і Микита Платонович не встиг зачинити двері... Але в хаті був страшний рейвах, вірніше – пустка... голі стіни... порожні полиці і серванти. А на підлозі у майстерні...
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт