Пошук по сайту

Головна сторінка   Бланки   Договори   Заповнення бланків   

Електронна бібліотека української літератури - Сторінка 8

Електронна бібліотека української літератури





Сторінка8/8
1   2   3   4   5   6   7   8


Микита Платонович лежав долілиць, притулившися лицем до портрета “золотої дівчини”. І вона все зрозуміла. Боже: вона все зрозуміла! І жах, дикий жах, як вихор відірвав її від землі, і викинув на вулицю. Вона бігла, не тямлячись, не знаючи куди. Від неї кидалися врозтіч пізні перехожі, сторонились злякано пасажири в метро... У темному вікні вагона вона бачила своє розпірхане, перелякане відображення, але нічого не могла вдіяти: жах, відчай гнав її далі, як скажений пес... “Станція метро Вокзальна” – пролунало над головою і вона вискочила і погнала до виходу, перескакуючи через сходинки ескалатора... Потім бігла поряд із поїздом, який то підтакував: втек-ти, втек-ти, втек-ти... то питав: ку-ди, ку-ди?.. Справді – куди?! Та світ за очі! Геть! Геть з цього страшного, як ліс опівночі, міста! Так-так, так-так, – піджухував поїзд. І раптом зупинився. І Ясочка зупинилася. А тоді кинулась до каси... І тільки коло каси зрозуміла, що в неї нема ні грошей, ні документів... Але не це... не це вжахнуло її! А думка, що він зараз сам... сам... може ще живий... лежить у розтрощеній хаті... може кличе її... а вона... як остання падлюка, хоче втекти від нього, нещасного, покаліченого... Ноги підкосилися і вона сповзла ганчіркою по стіні... Двоє міліціонерів, що перемовлялися неподалік, знічев’я помахуючи кийками, повернули до неї голови, і рушили... Але вона не стала їх дочікуватись. Наскакуючи на людей, кинулась на вулицю, а далі – у метро...


... Коли вони прийшли, Ясочка сиділа навпочіпки коло Микити Платоновича і гладила його по голові.


– Ти повинна все це, слово у слово, повторити слідчому. Ти чуєш?
Ясочка здригнулася.
– Не бійся – іншому! Того покидька вже нема. Тепер – жінка. Та, що в лікарню приходила. Вона теж хоче тобі добра... Домовились?
Маленьке заґратоване віконечко заступила темно-фіолетова грозова туча.
– Невже весна? – здивувалася і гірко, безпросвітно затужила-затужила за Микитою Платоновичем, наче він був їй і татом, і мамою, і цілим білим світом, і їй захотілось до зойку-лементу назад, у той четвер, коли...


...вони пили шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Булькастий кислуватий напій... І Ясочка раділа, що все скінчилося, і нарешті вони поїдуть у Париж, геть від усього цього, що звалилося на них неждано-негадано, і так несправедливо... І вони говорили про це...


Тримаючи Ясочку за руку, захисниця щось говорила про права людини... дискримінацію жінок... правовий нігілізм, судові безчинства, знущання над в’язнями... про міжнародні організації, які хочуть, нарешті, покінчити з усім цим “бєспрєдєлом”... І, взагалі, Ядвіга не повинна впадати у відчай, бо навіть у найгіршому випадку вони подаватимуть на апеляцію... Врешті... доб’ються амністії...


Незнайомі слова застрявали у мозку, як осколки розбитого дзеркала, і не було Микити Платоновича, щоб повисмикував їх з голови, пояснивши, що й до чого... І Ясочка ще більше затужила за ним, гірше, як за мамою рідною. І щоб не заголосити, витягнула шийку, закинула голову і завмерла, як пташка, що вдавилася зеренцем. Але все-таки тонесеньке голосіння ледь чутно виривалося з її змученої душі, і вона захиталася на ньому, як рибонька на волосіні.


А коли посиніле-почорніле віконце знову побіліло, прийшла Маріка і сказала:
– Виходь! На суд!


А потім двоє міліціонерів заводили її попід руки у холодну залізну машину-будку, кудись везли, потім виводили і привели у велику кімнату, де вже були люди, і посадили в клітку, де вже була Алла. Ясочка і зраділа, і здивувалася, і хотіла заговорити, але не знала, як, бо Алла, схиливши низько голову, плакала. Прямо перед кліткою за столом, боком до Ясочки сиділа захисниця, а через стіл – дівчина, схожа на Настю-журналістку з їхнього тераріуму. Вони обидві заклопотано перемовлялися, часто повторюючи: “... дискримінація... порушення прав... вердикт... апеляція...” – та по черзі підбадьорливо усміхалися Ясочці. Потім захисниця встала, підійшла до клітки і лагідно попросила:
– Я тебе прошу говорити все, як було.
Та Ясочка й головою не встигла кивнути, як хтось тихо покликав її. Пошукала очима Микиту Платоновича: бо іноді бувало, що він, розважаючи її, розмовляв різними голосами. Тим більше, що знала: він має бути тут. Не міг же він її покинути напризволяще, на поталу... у цій клітці... Але то була мама. Вона плакала, витираючи очі кінчиком хустки. Ясочка усміхнулась мамі підбадьорливо, як їй – захисниця. Але мама не підбадьорилась, а навпаки, аж залилась тихими слізьми. Ясочка знову пошукала очима Микиту Платоновича і, не знайшовши, затужила-затужила за ним, одна серед свого великого горя, як у бурю серед моря...
Тут відчинилися ще одні двері, справа, хтось сказав: – Встати! Суд іде! – І Суд зайшов: три вродливих молодих жінки в чорних мантіях. І четвертий чоловік, прокурор, як представила його та, що в центрі, певно, головна суддя. А слідом, Ясочка аж стенулась із радості, зайшов Микита Платонович і сів поряд із Судом. Ясочка вдячно усміхнулася, хоч знала: він не міг не прийти. Не міг покинути її ... на такому позорищі... у цій клітці, наче якусь нещасну мавпу... І Ясочка помахала Микиті Платоновичу рукою. Але він приклав пальця до вуст, показуючи, щоб сиділа тихо. І Ясочка притихла, бо вже й головна суддя на неї грізно зиркнула, розпочинаючи суд. Пояснивши всім, чого вони тут зібралися, суддя стала питати чи є всі свідки і, по одному начитуючи, викликати їх до трибуни в центрі кімнати.
Першою вийшла Настя і, поклявшись свідчити правдиво, сказала, що вона знає обох тільки з найкращого боку: “Ядвіга – проста, але добре вихована, чесна дівчина, яких зараз рідко зустрінеш. А пан Джамалія – відомий художник і колекціонер, теж людина дуже порядна. Про нього я навіть збиралася робити матеріал... Але, на жаль... пізно”.
– Чому ж пізно? – не погодився Микита Платонович. – Навпаки, самий раз сказати добре, не упереджене житейською суєтою, слово...
Але Настя не почула, бо, сівши на своє місце, уважно слухала маму, яка теж вийшла і, схлипуючи, стала розказувати, як не хотіла відпускати Ясочку з дому та ще з Аллою. Більше вона нічого не знає, але знає, що її дитина не винна.
За мамою виступала сусідка, та сама, що вже раз розказувала красунчику, що по ночах із квартири художника доносилися страшні жіночі крики, ніби там когось різали, і співи. А може, звідкись інше, може, з телевізора, бо художник був усе життя чоловіком культурним, жив тихо, скритно, не без того, щоб хто зайшов до нього, але компаній не водив, жінок – теж не пам’ятає, щоб бачила... Раніше часто десь їздив, тоді в нього жила старша жінка, казала, що сестра, а останнім часом, видать, дуже хворів, бо рідко з хати виходив, а як виходив, то ледве ногами переставляв і дуже задихався. Коли з’явилася ця дівчина – не помітила, видать, недавно. А коли спитала, якось передибавши Микиту Платоновича, який він саме з квартири кудись виходив, хто це в нього живе, то сказав, що племінниця по сестрі Катерині чи Василині... Племінниця так племінниця... І слава Богу, що поміч є, а то все переживала, бо хоч і сусід, але ж – жива людина. І хороша. Ніколи не сварились... Бо ж усі знають, що сусіди всякі бувають, і такі, що не приведи Господи... Але ще одне вона забула, це те, що того дня, як це сталося, до сусіда якийсь чоловік приходив. Під вечір... Лиця вона не бачила, лиш плечі і потилицю... Але те, що це був чоловік пожилий, інтелігентний, було видно і ззаду...
Після сусідки суддя, та що в центрі, запросила з коридору якогось потерпілого свідка. А зайшов Домагаров. Побачивши красунчика, Ясочка зіщулилась. Але він і не глянув на неї, а став перед трибуною показувати усім шию і розказувати, як нібито Ясочка його душила. “Що він таке каже?” – здивувалась Ясочка і безпорадно озирнулася на Микиту Платоновича, але він, приставивши пальця до вуст, показав їй мовчати.
– Це ж треба було так дістати цього янгола, щоб вона... – схопилася з місця захисниця. – Ви... ви змушували її до неправдивого зізнання!
– Протестую! – перебив строго прокурор.
– Приймаю протест! – ще суворіше сказала суддя, і, спрямувавши крижаний погляд на клітку з Ясочкою, додала: – Не забувайте, пані адвокат, що ваш підзахисний янгол звинувачується у тяжких злочинах: замахові на вбивство з метою заволодіння чужим майном у змові з групою співучасників та посяганні на життя посадової особи – слідчого... оперуповноваженого...
– Ось її почерк... цієї хижачки, – відчувши підтримку, красунчик знову завертів шиєю, як гусак. – Я молодий – викрутився. А старику менше повезло...
– А я таких гнав би з міліції у три гусячі шиї, – обурився Микита Платонович, а суддя спохмурнівши, сказала красунчику: – Спасибі, можете йти.
І тут де не взялася стара лікарка, що навідувала Микиту Платоновича, і відкрила зібраний у курячу гузку рот:
– Хижачка! Слідчий правий: вона – хижачка! Я надивилася на таких!.. Вони, ці сільські дівахи, так і рискають так і рискають по Києву! Так і вишукують наївних старичків!
– Сідайте! – холодно наказала суддя і назвала Аллине прізвище.
Алла втерла сльози і, плутаючись та шморгаючи розпухлим носом, почала довго й нудно розповідати про всеньке коротеньке життя Ясочки в Києві, а про своє – ні слова. А далі призналася, що справді розказала Мусі (справжнього імені не знає), який спитав про Ясочку: “хто ця дівчина”, – що живе Ясочка у багатого сусіда, в якого хата завалена всякими вєщами, ну цим ... як його... антикваріатом. І, видко, дорогим, дуже цінним, коли, як похвалилася Ясочка, за один чайник можна цілий місяць жити.


Вона винувато глянула на Микиту Платоновича, соромлячись своєї балакучості, але він зневажливо махнувши на Аллу рукою, показав на годинник:
– Літак Таїті-Париж о тринадцятій... Якраз встигаємо.
І вона вдячно усміхнулася і притиснула до грудей кулачки, благаючи повними сліз очима швидше тікати звідси...


– Оце і все, що я сказала Мусі, – плуталась Алла. – Просто так вибовтала. Бо не знала, як його задобрити, того контуженого чечена, бо він погрожував і вимагав грошей. Нє, не було стосунків з ним. Просто він кришує дівчат приїжджих, зразу помагає, а потім ставить на Окружну і доїть, ну, вимагає... бабки... Де він, не знаю. І не знаю, чи це він зробив...
Ясочка згадала контуженого Мусу, чорного і злого, і подивувалася, що він такого зробив, щоб аж Аллу разом із нею посадили у клітку? Подивилася на Микиту Платоновича... і похолола: він уже не сидів за столом поряд із Судом, а лежав посеред зали, як тоді, притулившись лицем до її портрета. Він умирав... Умирав на очах у всіх, але всім було байдуже! Вони ніби не бачили, як він лежить, умираючи на підлозі, зайняті своєю пустою суперечкою невідомо про що... Наче всім пороблено, наче їх посліплено! Сидять і не бачать! І Бог не бачить! А її зачинили, наче навмисно, наче навмисно зачинили, щоб нічим не помогла, щоб він умер і все почалось спочатку. Цей жах, ці страждання і ця страшна, як прірва, одинокість... це безлюддя при людях... І Ясочка, охоплена відчаєм, як полум’я, кинулась відчиняти клітку, але клітка не відчинялася. І тоді Ясочка, вчепившись у ґрати, щосили затрясла ними, благаючи:
– Не вмирай! Боже! Я прошу тебе – тільки не вмирай! Божжже...
Люди в залі заметушились, мама заголосила, хтось закричав: – Міліцію!
– На вас не міліції, на вас – Суду Божого треба! – сказав Микита Платонович (мов нічого не сталося, мов не вмирав щойно долі), випускаючи Ясочку на волю. Але люди не чули його. За метушнею і криками ніхто не помітив, як вони з Микитою Платоновичем, взявшись за руки, проходили крізь них, мов крізь густий колючий чагарник, розгойданий бурею. Навіть мама дивилася на Ясочку, мов на скляну, та все побивалася тяжко:
– Убили... дитиночку вбили... вра-ча... – і не чула, як Ясочка її кличе йти з ними.
– Єдиний рятунок від недосконалості світу – створити свій, ідеальний, світ, –дивлячись на ту шуру-буру, сказав Микита Платонович. – І жити там!


– Куди ми йдемо? – запитала Вона.
– Туди, звідки прийшли, – відповів Він.
– А що це було? Боже, що це було?— стривожилась Вона, справді, не розуміючи, що це з ними було.
– Це було – життя... Просто – життя, – сумовито зітхнув Він, ніжно стинувши її руку, і вони вийшли на квітучу, як садки весною, і сліпучу, як сніги у дитинстві, вулицю.
“А це що?! Невже Париж?.. Чи Таїті?!. Так скоро?..” – зраділа Вона, але Він лишень таємниче усміхнувся і, приклавши палець до вуст, наказав їй мовчати.
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Електронна бібліотека української літератури
Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко...

Електронна бібліотека української літератури
Якщо перед помилками ти зачиняєш двері, пам’ятай, що Істина теж не зможе ввійти до тебе

Електронна бібліотека української літератури
Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують

Електронна бібліотека української літератури
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу

Електронна бібліотека української літератури
А що буде, коли вченi богослови I не менш вченi лiтературнi ортодокси образяться?

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене

Електронна бібліотека української літератури
«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Електронна бібліотека української літератури
Того дня я принесла із лісу гада, а вночі загинув мій чоловік. Усе в цьому світі має свої прикмети І передвіс ники

Електронна бібліотека української літератури
Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М. Г. Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що...

Електронна бібліотека української літератури
Святого письма, розуміння Бога, Всесвіту, Людини. Вперше друкується переклад біографії Г. Сковороди, що її скомпонував його друг...

Електронна бібліотека української літератури
...

Електронна бібліотека української літератури
В ніч на 31 грудня року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило…...

Електронна бібліотека української літератури
Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував

Електронна бібліотека української літератури
Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора особи, проте, взагалі одіозної І в медичному...

Електронна бібліотека української літератури
В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний...

Електронна бібліотека української літератури
Василько, мов ошпарений, вискакує з бур’яну, ганяє за козами, періщачи їх довгою лозиною. Кістляві пальці вуйка Данила — сільського...

Електронна бібліотека української літератури
Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо...



База даних захищена авторським правом © 2020
звернутися до адміністрації




blanki-ua.com.ua


Головна сторінка

Бланки резюме
Бланк довіреності
Бланк заяв
Заява зразок
Договір розірвання
Зразок позовної заяви
Заява на паспорт